Краса, що з’явилася під кінець життя.

Дочка у Ганни була справжньою красуньою. Хоч і далася вона їй непросто — народилася майже у сорок років. До того Ганна овдовіла та лишилася сама, адже дітей їй із чоловіком Бог не дав.

Але якось поїхала вона до рідної сестри у Львів, погостювала там два тижні, а повернувшись, через дев’ять місяців народила доньку Марійку.

Сусідки в селі, звісно, шепотілися, але Ганна нікому не розповідала, хто батько дитини і чому він їх не відвідує. Навіть найкраща подруга так і не дізналася правди. Зате Марійка росла на заздрість усім — гарна, з очима, як небо, міцна та здорова.

Ганна ж тремтіла над нею! Вчила розуму, готувала до життя, привчала до господарства. Виросла Марія — висока, статна, лагідна. Закінчила школу, потім курси у райцентрі й повернулася до рідного села працювати бухгалтеркою на птахофабрику.

Там і зустріла Миколу. Він був новим у селі — агроном, не такий, як місцеві хлопці. Освічений, розумний. Вони сподобалися одне одному. Через місяць Микола зізнався у коханні, і незабаром вони одружилися. Марії був двадцять один, йому — двадцять п’ять. Весілля гуляли на всє село.

Але після весілля Микола став кудись зникати — пропав на день, потім з’являвся. Одного разу, коли вони з Марією сиділи у саду, до хати під’їхав автомобіль. З нього вийшла жінка з хлопчиком.

“Ось, батьку, привіз сина на канікули”, — сказала вона.

Виявилося, це була його перша дружина, про яку він Марії навіть не згадував. А до сина їздив постійно. Обман Марія пробачити не змогла — зібрала речі й переїхала до матері.

Скільки сліз пролила Ганна! Докоряла дочці:

“Ну й що, що раніше була сім’я? Тепер він тебе любить. Прийми хлопчика, адже він лише на канікули”.

Та Марія була непоступливою — розлучилася з Миколою. Молода та рішуча, вона зібралася й вирушила у Київ — шукати долі. До матері навідувалася, але хвалитися було нічим: ні стабільної роботи, ні власного кута, ні нового чоловіка.

А коли Марії виповнилось двадцять вісім, Ганна захворіла. Донька кинула все й повернулася доглядати за нею. Микола вже одружився вдруге, мав двох діток, і його нова дружина боїлася, що Марія почне йому “клинці підбивати”.

Та Марія ні на кого не зважала. Два роки, не відходячи від матері, доглядала за нею. Лікарі давали не більше року, але Ганна трималася завдяки її турботі. І все ж пішла…

У Київ Марія не повернулася — не прижилася там. Дружина Миколи все одно хвилювалася. Він сам похмурнів, став невеселим. На поминках допомагав, але Марія хоча й була вдячна, тримала дистанцію.

А вона лишалася такою ж гарною, як у молодості. Тридцять років — та й не скажеш! А в Миколи вже сивина пробивалася.

І ось сталося несподіване! Село знову заговорило. Син сусідів, Тарас, повернувся з армії. Двадцятирічний красень, високий, з широкими плечима. Усі дівчата мріяли про його увагу, але він ні на кого не дивився.

Поки одного разу не побачив Марію на річці. Вона купалася, волосся розпливалося, як у русалки. Тарас сів на березі, чекав, поки вона вийде. А потім сам кинувся у воду й виніс її на руках.

Вона сміялася, пручалася, але він не відпускав. Закохався з першого погляду. І вже через два тижні запросив заміж.

Батько кричав, мати плакала:

“Що ти робиш?! Вона ж заміжня була, у місті жила! Який ти їй чоловік?”

Село кипіло. На Марію всі дивилися з осуду. Але що вона могла зробити? Серцю не накажеш. Батьки Тараса прийшли благати, щоб вона залишила їхнього сина.

Марія зібрала речі й поїхала у Київ. Не буде їй щастя тут — ні з коханням, ні з людьми…

Минуло сім років.

У місті їй теж не пощастило. Працювала у магазині, знімала кімнату. Потім зустріла добру людину — одружилася, народила сина. Чоловік був гарним, забезпеченим. Жили у великій квартирі, виховували дитину. Він часто казав, що треба вирішити справу із будинком у селі.

Але Марію туди не тягнуло. Навіть на мамин могилу їздила так, щоб ніхто не бачив.

Але одного разу вони з сином все ж таки поїхали. Будинок стояв пусткою, віконниці похилилися. Але в цілому — ще міцний.

Сусіди завітали, розпитували про життя. Пізно ввечері постукали у двері.

На порозі стояв Тарас.

Виявилося, після її від’їзду він довго не одружувався. Потім узяв собі за дружину дівчину з сусіднього села, але дітей у них не було.

“Не пощастило мені, Маріє”, — сказав він.

Дружина його гуляла, а він соромився цього.

“Не зміг тебе забути. Однолюб я. Послухав батьків — і втратив кохання”.

Марія дивилася на нього скрізь сльози. Він постарів: лисина, грубі руки. Але в очах — та сама ніжність.

Вона дала йому адресу, хочВона не вірила, що він приїде, але коли через рік він знову став на порозі її дому, Марія усміхнулася й зрозуміла, що запізніле щастя — теж щастя.