Брат, що став рідним

Такий названий брат

— Віддай! Не треба! Йому ж бо́льно! — Маринка, захлинаючись сльозами, била хлопчика, що відібрав у неї кошеня. Била з усієї сили, та тільки жодного толку. Хлопчисько лише сміявся, міцніше стискаючи в руках крихке тілечко. Маринка, не знаючи, що робити, вчепилася зубами йому в руку — і в ту ж мить відлетіла вбік. У роті з’явився огидний присмак заліза, стало болюче, а по підборіддю потекла щось тепле. Дівчинка провела долонею по обличчю й, побачивши, що та стала червоною, заплющила очі й закричала з усієї сили:

— Допоможіть!..

Її крик, як не дивно, почули. Відчувши, як охнув хлопчисько, Маринка розплющила очі. З того місця, де вона лежала, було видно погано, але вона встигла помітити, як угору підлетіли ноги її кривдника у брудних кедах. Хлопчисько впав на землю й обурено заревів:

— Ти що́?! З глузду з’їхав?! — його голос уже не був таким зарозумілим, як хвилину тому.

— Я тебе зараз у глузд приведу! Ну-мо, зник звідси! І щоб я тебе тут більше не бачив! Чипнеш її ще раз — матимеш справу зі мною, дістав?

Голос того, кого Маринка поки що не бачила, промовив це спокійно, навіть ледь ліниво.

Дівчинка повернула голову. Отаке лихо! Ще один! Правда, він, здавалося, заступився за неї, але що буде далі — незрозуміло. Вона шалено озирнулася. А де ж… Ось він! Крихітний пухнастий комочок лежав нерухомо на землі. Маринка, не підводячись, підповзла до нього й торкнулася рукою. Дихає! Вона обережно підняла маленьке тілечко й притиснула до себе. Треба бігти! До бабусі. Вона допоможе. Тільки ноги чомусь не слухалися…

— Дівчинко, ти як? Ох, лишенько! Дісталося ж тобі!

Хлопець, що підійшов до Маринки, був старший за кривдника. Кутастий, незграбний підліток намагався зустріти її погляд, зазирнути у вічі.

— Покажись-но! Губу прикусила чи язик?

— Не знаю…

— Ну добре, розберемося. Встати зможеш?

Маринка похитала головою. Запізніла реакція накрила її, і дівчинка знову розревілась.

— Гей! Не плач! Він уже пішов. І більше тебе не чіпатиме. Нехай тільки спробує! Що треба — мені скажеш. Зрозуміла? А це в тебе що?

Не надто чиста рука, з короткими зламаними нігтями, простягнулася до кошеняти, але Маринка зігнулася, намагаючись сховати маля, і заревла ще голосніше…

— Добре-добре, не чіпаю! Не бійся!

Дівчинка намагалася заспокоїтися, але чомусь ніяк не виходило.

Даремно вона сьогодні вийшла гуляти у двір без бабусі. А ще й просилася так, майже благала. Адже вона вже велика, через рік у школу. Усі вже гуляють самі, і тільки вона з бабою виходить.

— Мариночко, а мене теж вигулювати треба. — Ганна Степанівна сміялася над онукою. — Ти гуляєш, а я з подружками на лавочці спілкуюсь. Чим погано?

— Ба, але ж усі знають, що ти за мною дивишся!

— І що ж тут поганого?

— Я вже велика!

— Та хто ж заперечує? Ти за мною дивишся, а я за тобою.

— Я сама хочу! — Маринка насупилася, а Ганна Степанівна усміхнулася. Батьківський характер. Її син теж був таким. Самостійним. Завжди хотів усе робити сам. Тільки ось він хлопець, а тут — дівчинка.

— Ну давай, як мама скаже, так і зробимо, гаразд?

— Ось! Вона мене точно не відпустить!

— А ти питала?

Маринка похитала головою. Мама в неї була строга. Працює в лікарні, хірургом. Там без строгості ніяк. А то хворі слухатися перестануть. Як їм тоді допомагати? От тільки Маринка, хоч і не хвора, а з нею мама теж дуже строга. Якщо сказала «ні», то даремно потім просити — все одно не дозволить. Але бабуся права, Маринка в неї не питала, чи можна самій гуляти у двір. Треба спробувати. Не вийде — значить, тільки з бабусею.

Мама дозволила Маринці гуляти самій.

— Ти вже велика, правильно. Тільки давай так. Ти мені доведіІ з того часу Максим і Маринка, як справжні названі брат і сестра, йшли по життю разом, підтримуючи один одного в усіх випробуваннях, бо саме так і народжується родина — не тільки з крові, а й з щирості серця.