Сила за межами смерті

Сон, що сильніший за смерть

Оксана прокинулась. Годинник на стіні показував сьому годину. Поряд висіла фотографія чоловіка з чорною стрічкою в кутку. Так починався кожен її ранок. Вона дивилась на годинник, потім — на усміхненого чоловіка. Або навпаки. «Привіт. Доброго ранку, кохана!» — так він казав щоранку. Тільки вже не міг поцілувати, як колись.

***

Після дев’яти днів донька зняла траурну стрічку з портрета перед від’їздом. Вранці Оксана прокинулась, побачила рамку без стрічки й вирішила, що смерть чоловіка була лише сном.

Вона вийшла у кухню, де донька пекла млинці.

— Тато вже пішов на роботу? — запитала вона.

Донька різко обернулась і з подивом подивилась на неї.

— Мамо, ти мене лякаєш. По-перше, сьогодні субота. По-друге… Тата вчора поховали. Ти що, не пам’ятаєш?

Оксана важко опустилась на стілець.

— Ти зняла стрічку з портрета? Я подумала…

Вона заплакала. Горе накрило з новою силою, ніби кам’яна плита впала на груди. Донька підійшла, присіла перед нею, заглянула у вічі.

— Мамо, пробач. Я зараз поверну стрічку. Не подумала…

Коли Оксана увійшла у кімнату, портрет знову був із чорною стрічкою. Від цього не стало легше — навіть гірше. Краще сон і брехня, ніж жахлива правда. Але вголос вона цього не сказала.

— Може, поїдеш зі мною? Поживеш у нас, трохи відвол— Ні, кохана, я залишусь тут… з ним.