Я відчував твою присутність, мамо

— Бо, казочку розкажеш? — запитав шестирічний Миколка.

— Лише коротеньку. Вже давно пора спати. Завтра в садочок не прокинешся, — Наталя Сергіївна поправила на онукові ковдру.

— Прокинюся, — пообіцяв хлопчик.

Бабця вимкнула світло, залишила лише ніжну лампу біля ліжка, взяла з полиці книжку, натягнула окуляри й знову сіла на хлопчикове ліжко.

— Не так, ляж зі мною, — попросив Миколка й відсунувся, роблячи місце.

— Так я й засну. — Але онук дивився так благально, що баба зітхнула й прилягла поруч. Хлопчик миттю притулився до неї й позіхнув.

Наталя почала читати, украй уважно прислухаючись до дихання Миколки. Коли переконалася, що він спить, акуратно встала й вийшла з кімнати, тихенько зачинивши двері.

У кухні вона торкнулася чайника — ще теплий. Налила собі чаю й сіла за стіл. «Де ж Олеся? Обіцяла бути о дев’ятій, а вже одинадцята. Може, заночувала в подруги? Та подзвонила б… Чи можливо їй подзвонити? Раптом за кермом? Відволікти — не дай Боже, щоб ще в аварію потрапила». Вона перехрестилася на іконку в кутку. «Почекаю ще трохи».

Ковтнула чаю й поморщилася — холодний. Вилила залишки у раковину й підійшла до вікна, за яким стояла густа, тривожна темрява.

Раптом за спиною уривчасто задзвонив телефон. Наталя Сергіївна аж підскочила від несподіванки, кинулася до столу, щоб вимкнути дзвін, аби не розбудити онука. Зціпила телефон у руці — на екрані невідомий номер, а не обличчя доньки.

Шахраї? Для них занадто пізно… А раптом у Олесі сів акумулятор? Вона відповіла.

— Добридень. Майор Коваленко. Олеся Вікторівна Білик вам ким доводиться?

— Донькою. А що трапилося? Чому… — почала вона.

— Як до вас звертатися? — перебив безучасний чоловічий голос.

— Наталя Сергіївна.

— Натале Сергіївно, ви тільки не хвилюйтеся…

— Як не хвилюватися?! Поліція серед ночі просто так не дзвонить! Невже ви шахрай? Гроші зараз випрошуватимете? Та в мене немає, а якби й були — не дам. Чого мовчите?

— Олеся Вікторівна потрапила в аварію на трасі…

Після цих слів Наталя вже не розуміла нічого. Вона притиснула руку до грудей, намагаючись заспокоїти нерівно б’ючеся серце. А майор говорив і говорив… Вона глибоко вдихнула й раптом закашлялася. Очі наповнилися сльозами.

— Скажіть мені… — прошепотіла вона, — вона жива?

— Жива, але в комі. Стан тяжкий.

— В якій лікарні? — слова застряли в горлі.

— У п’ятій, але зараз їхати не варто. Ви з її сином? То й будьте з ним. Вона все одно в операційній. Завтра приїжджайте, лікар усе пояснить. Як вона опинилася на трасі? — раптом запитав майор.

— Стійте, а звідки ви знаєте про сина?

— З її телефону. Як вона опинилася ввечері на трасі? — повторив майор Коваленко… чи Ковальчук? Наталя намагалася згадати його прізвище, наче це було найважливіше зараз.

— Не зна… — автоматично почала вона й зупинилася. — Вона поїхала до подруги, на день народження. Як я їй відмовляла… — Наталя похитала головою, ніби майор міг це бачити. — Мабуть, затрималася. Обіцяла повернутися о дев’яІ Олеся поступово оговтувалася, бо знала, що її малий чекає на неї вдома, і ніяка кома не змогла б її зупинити.