Чекай на мене, моя дорога!

Зачекайте на мене, Оленко Василівно!

Дзвінок пролунав, і шкільні коридри поступово спорожніли. Вчителі розходилися по класах, підганяючи запізнілих учнів.

За вікном шуміла молоде листя, сонце вабило на вулицю. Олена Василівна зупинилася перед дверима класу. Їй, як і дітям, так кортіло все кинути й піти гуляти весняним містом. Вона зітхнула та увійшла. Учні 7-Б з гамором підвелися.

— Good morning. Sit down, please (Доброго ранку. Сідайте, будь ласка), — промовила вона, проходя до вчительського столу.

— Who is absent today? (Хто сьогодні відсутній?) — спитала, швидко окинувши клас поглядом.

Відмінниця Настя Воробей підвелася й англійською повідомила, що хвора Забіла, і немає Віті Коваля. Вона завжди швидко реагувала, адже найкраще володіла мовою. По класі прокотився шепіт.

— Віталіку, що з Вітею? — звернулася вчителька українською.

Віталик Гончар був сусідом Віті по дому.

Усі в школі знали, що тато Віті рік тому вийшов із тюрми, ніде не працював, пив і без тями бив дружину. Синові теж діставалося, коли він заступався за матір. Вітя часто приходив на уроки з синцями. Перед фізкультурою заходив до роздягальні останнім, щоб хлопці не бачили забитих плям на тілі. Але всі знали, що батько розпускає руки. Сусід Вітя Гончар розповідав.

Олена співчувала хлопцю. Він був гарним, розумним не за віком. У неблагополучних родинах діти дорослішають рано. Вчився добре, схоплював швидко. Тільки англійська йому не давалася, але він старався.

Після інституту Олена повернулася до своєї школи вчителем англійської. Не хотіла залишати маму саму, тому не поїхала до Києва й не влаштувалася в приватну школу, як багато її однокурсників.

Старшокласникам викладала досвідчена вчителька. Олені дісталися середні класи. Спочатку, звісно, уроки їй зривали, а потім звикли й полюбили молоду педагога. Одягалася вона строго, але крізь маску суворості часто проглядали ласкава усмішка та веселі іскорки в очах.

Дівчата наслідували її манери, а хлопці ховали закоханість за грубістю. З цього року Олена Василівна взяла класне керівництво над 7-Б.

— Оленко Василівно, вчора його батько знову напився, бив матір Вітіну. Крики на весь дім було чути. Вночі «швидка» забрала її до лікарні. Вітя викликав, коли батько заснув. А ті вже й поліцію викликали. Батька забрали, і Вітю теж, поки не знайдуть родичів.

— Як?! — Олена Василівна ахнула й знову оглянула клас. Затихлі діти чекали від неї пояснень. Що сказати?

— Гаразд, після уроків я піду до поліції й усе дізнаюся.

По класі пронісся шепіт полегшення.

Перед очима вчительки постало обличчя тринадцятирічного Віті. Скільки разів вона пропонувала допомогу, але вінВона міцно стиснула його руку перед тим, як вийти, і вперше за довгі роки відчула, що серце б’ється так, ніби в ньому знову засяяло весняне сонце.