Подорож до хвиль

Подорож до моря

П’ятьдесят дев’ять років минуло Ярославу Івановичу Ковалю, як він залишився удівцем. Донька після похорону матері одразу запропонувала батькові переїхати до неї.

– Тату, поїдемо до нас. Ну як ти тут сам будеш? Важко ж. Хоч на перший час поїдь. Прийдеш до тями…

– Дякую, донечко, але не поїду. Ти за мене не хвилюйся. Я не немічний дід, сам себе обслуговувати зможу. Що я в вас там робитиму? Краще ти поживи в мене довше, – Ярослав Іванович з надією подивився на доньку.

– Тату, там у Лесика з Володимиром свої клопоти. У Лесика підлітковий період, у Володимира робота… Мені треба їхати, – винувато сказала Ганна й обняла батька.

– Розумію. – Ярослав Іванович погладив доньку по руці.

– Тату, якщо що знадобиться, одразу дзвони. Обіцяєш?

– Що мені одному знадобиться? Їсти приготую, пральна машина працює, підлогу вимити зможу. Поки Марійка хворіла, я всього навчився. Вона лише підказувала. Чи може в мене бруд? – У голосі Ярослава Івановича пролунала образа.

– Що ти, тату, дуже чисто. Не сердься, просто турбуюсь за тебе. – Ганна притулилася до плеча батька.

– Я не запию з горя. У молодості горілкою не балувався, а тепер уже пізно починати. Не бійся, їдь.

На тому й постановили. Ярослав Іванович зібрав доньці солодощів з собою. Ганна підняла важку сумку.

– Тату, навіщо стільки? У нас усе є.

– Спробувала б матері відмовити. Бери, зайвим не буде. Потяг довезе, а там Володимир зустріне, – беззлобно буркнув він.

На вокзал вони приїхали за кілька хвилин до відправлення. Провідниця перевірила квиток і попросила піднятися у вагон.

Ганна востаннє обняла батька, поцілувала в щетинисту щоку. Поспішно взяла з його рук сумку, ховаючи очі, наповнені сльозами. Швидко зайшла у вагон. Поки провідниця зачиняла двері, вона махала батькові рукою і посміхалася крізь сльози.

Ярослав Іванович довго дивився, як потяг, набираючи швидкість, перетворювався на крапку, доки зовсім не зник із поля зору. Серце ніби стискалося від туги й болю. От і залишився він сам. Поки донька була поруч, брав себе в руки, а тепер дав волю сльозам. Навколо лунали голоси, сміх, ходили люди, а він ішов до автобусної зупинки, наче пустелею, нічого не помічаючи.

«Марійко, як же жити без тебе? Може, дарма я не поїхав з Ганною?» Дійшовши до зупинки, він вирішив йти додому пішки, відтягуючи момент зустрічі з порожньою квартирою.

Повільно йшов він по закуреній вулиці, згадуючи, як зустрів Марійку…

***

Ще зі школи Ярик закохався в Світлану, тендітну дівчину із золотистими веснянками на обличчі і волоссям мідного відтінку. Веснянки не зникали навіть узимку, лише трохи блякли. Ярик ласкаво називав її соняшком.

У випускному класі у її батька діагностували туберкульоз. Лікарі порадили переїхати у тепліший клімат з вологих середніх широт. Батьки Світлани швидко продали квартиру і вирушили на південь, до Чорного моря. Там купили будинок.

Спочатку вони з Світланою часто листувалися. Куди б мати не зайшла, Ярик мрійливо дивився у вікно або писав листа. У кожному листі він обіцяв Світлані, що наступного літа обов’язково приїде. Мати лаялася, що замість готуватися до вступних іспитів у інститут, він займається дурницями. Ярик ледве чутно бурчав у відповідь, його думки були вже там, з Світланою.

Після першого курсу Ярик поїхав у будівельний загін, щоб заробити на поїздку, не просячи грошей у батьків. Повернувся у серпні схудлим і засмаглим, і з порога оголосив, що їде на південь, до Світлани.

Мати зустріла новину зі скепсисом.

– Не пущу одного. Напиши спочатку, попередь, запитай дозволу в її батьків. Звалишся, як сніг на голову. Минув рік, усе могло змінитися.

Мобільних тоді ще не було, а стаціонарні телефоні були не в усіх, тим паче в приватному будинку. Ярику довелося знову писати листа, нетерпляче чекати відповіді, шкодуючи, що не подумав написати раніше і втратив час.

Коли лист прийшов, виявилося, що квитки на потяг дістати майже неможливо, не кажучи вже про зворотній шлях. Наче всі змовились, і решту літа вирішили провести на морі. Так і не поїхав Ярик того літа до Світлани.

Ображений на батьків і на весь білий світ, він написав їй, що наступного літа подбає про квитки заздалегідь і вже точно приїде, що у них усе попереду…

Світлана не відповіла. Ярик страждав, гризся на батьків, писав лист за листом, але відповіді так і не отримав.

Дощової осіннього ранку Ярик біг на автобус і налетів на дівчину. Вона від несподіванки випустила сумку прямо в калюжу. На пари того дня він так і не потрапив.

Вони з Марійкою сиділи в кафе і говорили. З нею було легко, ніби він знав її тисячу років. Вона теВостаннє вона посміхнулася йому, і він відчув, як біль у серці змінився на легкість, наче море, яке він покидав, змило всі його сумніви і тугу.