З життя
Я прагнула до щастя

Марійка відкинула ковдру, перевернула подушку на інший, менш вологий бік і знову лігла. Прохолодніше стало, але заснути все одно не виходило. За вікном шурхали шини рідкісних машин. І думки. Вони заважали найбільше. «Куди спішить запізнілий водій? Додому? Чи, навпаки, тікає від когось у ніч?.. Проклята спека…»
Марійка зітхнула й підвелася. Квартиру знала, як свої п’ять пальців, тому світ не вмикала. На кухні підійшла до вікна. У будинку навпроти горіли два вікна. «Хтось чекає свого блукача чи оплакує його втечу?»
Молоде листя заважало розгледіти, чи стоїть хтось за тими вікнами. Вона ввімкнула нічник, налила води з чайника до склянки. Вимкнула світло й знову глянула на будинок навпроти. Одне вікно вже погасло. Пила дрібними ковтками, відчуваючи, як разом із прохолодною водою холоне її тіло. Босі ступні приємно морозив лінолеум.
Поставила порожню склянку на підвіконня й повернулася до кімнати. Але лігти у зім’яту вологу постіль не захотіла. Пішла до другої кімнати й лігла на вузьку тверду канапу, підкладаючи під голову маленьку подушку, набиту бог знає чим.
І раптом почала провалюватися в сон…
– Гірко! Гірко! – гули гості, піднімаючи келихи з шампанським.
Олег устав і потягнув Марійку за руку. На високих підборах весільного взуття вона стала майже однакового з ним зросту, могла дивитися йому прямо в очі, а не знизу догори, як звичайно. Олег дивився на неї з захопленням, ніжністю й явним бажанням. І Марійка нахилилася, прикриваючи обличчя фатою, щоб гості не бачили.
– Раз, два, три… – радісно рахували гості.
Мати вчила Марійку, що в родині все залежить від жінки, що вона мусить вести господарство й бути опорою чоловікові. І Марійка героїчно взялася будувати своє родинне щастя.
Спочатку вони все робили разом із Олегом: ходили до магазину, навіть вечерю готували разом, сміючись і цілуючись. Поки одного разу не забули про картоплю на сковороді під поцілунками, і вона ледь не згоріла. Вони любили одне одного. Здавалося, так буде завжди, все життя вони будуть молоді й щасливі.
За два роки Марійка народила донечку Оленку. Спочатку допомагала мати.
– Я втомилася… – скаржилася Марійка на Олега, що зовсім не допомагає.
– Чоловік працює, утомлюється. То доля жінки – вести дім і виховувати дитину, – казала мати. – Ти можеш вдень поспати разом із Оленкою. А якщо він не виспиться, який із нього працівник?
Марійка звикла спати уривками, навіть відключатися на хвилини на лавці під час прогулянки з коляскою. Коли Оленці виповнилося два роки, Марійка віддала її до садка й вийшла на роботу.
– Ось вийду через п’ять років на пенсію, Оленку ми з батьком заберемо до нас, а ви народите ще дитину, – мріяла мати.
Та повернувшись до професії, Марійка й думати не хотіла про другу дитину. Олег теж не наполягав. Так і не народила більше.
– Чому чоловіки зраджують? Бо коханку бачать завжди доглянутою й у вишуканому вбранні, а дружина дозволяє собі ходити розхристаною по хаті в затертому халаті, – повчала мати.
І Марійка старалася, щоб чоловік бачив її завжди гарною й з макіяжем. Вранці вставала раніше, щоб встигнути прибратися до його пробудження.
Та це не врятувало їхній шлюб. Донька виросла, вилетіла з гнізда, і Марійка із здивуванням помітила, що Олег тепер частіше обирає джинси й толстовки замість костюма. Почав бігати вранці, хоча й так виглядав підтягнуто.
– Зараз так модно, – казав він. – Треба йти в ногу з часом.
Коли вона помітила сліди помади на його сорочці, прямо запитала про коханку. Збитий з пантелику, він щось невиразно пробурмотів, а потім зізнався й попросив Марійку відпустити його.
– Хіба я тебе тримаю? Іди. Тільки назад не візьму, так і знай.
Сама зібрала йому речі, ані сльози не проронила. Олег повільно одягався в передпокої, роблячи вигляд, ніби щось забув, а насправді кидав на неї скоса погляди, чекаючи, що вона вчепиться в нього, буде благати залишитися.
Марійка стояла біля дверей, склавши руки на грудях. «Не дочекаєшся», – казав увесь її вигляд.
Чоловік пішов, а вона повернулася до кімнати, лігла на канапу, втулилася об цю найтвердішу подушку й завила, як поранена вовчиця. Життя втратило для неї сенс. Вона проплакала цілу ніч. А вранці вирішила випити жменю таблеток. Навіть дістала флакон. Але напередодні вирішила попрощатися з подругою й подзвонила їй.
Та відчула недобре й приїхала.
– Навіть не думай нічого з собою робити. Уяви, яким козирем він буде ходити, якщо ти помреш через нього. Усі думатимуть, що він такий вартий, щоб жінки через нього травилися. Не роби йому такої послуги.
І Марійка не випила таблетки. Поволі почала опам’ятовуватися, вчитися жити сама. Несподівано знайшла в самотності своїІ коли маленький Степанко, обіймаючи її за шию, прошепотів: “Бабуся, ти найкраща на світі”, Марійка усміхнулася, бо зрозуміла — ось воно, справжнє щастя, якого вона так довго шукала.
