Connect with us

З життя

Зрозуміла, що щастя немає меж

Published

on

Зрозуміла, що щастя її безмежне

Оксана вирішила на вихідні поїхати до рідного села, відвідати стару матір і сестру. Сама вона мешкає у обласному центрі, працює лікаркою-кардіологом у лікарні, тож рідко випадає нагода вирватися додому.

Оксані сорок п’ять, симпатична жінка, давно вже побувала заміжньою і народила доньку. Та вже закінчила інститут і, вийшовши заміж за однокурсника, поїхала до нього в рідне село. З чоловіком прожили сім років і розійшлися виявилися надто різними. Вирішили обоюдно, що варто розлучитися.

Добре, що видалися три вихідні, раділа Оксана. Треба заїхати до магазину, купити мамі і сестрі дещо із міста.

Оксана родом із села, з дитинства мріяла стати лікарем і якнайшвидше вирватися з дому. Чесно кажучи, жити в селі нуднувато, хоча й назва у того села «Веселе». Але радості там було небагато, село занепадало. «Веселі» мешканці розлетілися на заробітки, хто куди, роботи немає, молодь їде до міста.

Осінню та зимою в селі особливо сумно. Трохи світліше стає навесні, коли починаються польові роботи. Навколишня буйна зелень і сонце роблять життя в «Веселому» справді трохи радіснішим.

Зараз друга половина червня. Оксана їхала автобусом із міста, милувалася у вікно пропливаючою зеленню та барвами. На душі було радісно майже два місяці не бачила рідних, робота…

Мама почуває себе не найкраще, добре, що Альона живе з нею в хаті. Це просто щастя, інакше довелося б частіше сюди їздити, а шлях не близький три години автобусом, думала Оксана, дивлячись у вікно.

Молодша сестра Альона нікуди з села не виїжджала, вийшла заміж за місцевого хлопця й так тут і оселилася. Батько помер рано, тому Альона з чоловіком жили у матері. Тарас виявився майстерним хату відремонтував, зробив велику прибудову для своєї сім’ї і окремий вхід, щоб не заважати тещі. Альона народила двох синів-близнюків, вони вже теж виїхали з села й навчаються у коледжі.

На відміну від мене, Альонка завжди хотіла жити в селі, а в мене, навпаки, було величезне бажання втекти з цієї «радості», ділилася вона з подругою Софійкою, яку колись навіть привозила в село, і та була щаслива від свіжого повітря та краси навколо.

Розумію, Соню, тобі, міській мешканці, уперше вдалося побувати в селі, ось і милуєшся цим усім. А якби жила тут восени, коли дощ, бруд, або під час весняної розталиці… Ото б я подивилася, як би тоді захоплювалася, сміялася Оксана.

Цього разу час у дорозі пройшов непомітно, бо вона дрімала, а прокинулася, коли вже проїхали велике селище. Незабаром у далині з’явилося село, на вказівнику великими літерами було написано «Веселе». Водій звернув з траси, тепер їхали ґрунтовкою, місцями потряхувало.

Вийшовши з автобуса, Оксана озирнулася.

Нічого не змінюється, усміхнулася вона і пішла до своєї хати.

Сонце приємно гріло, повітря було особливо свіжим і легким, пташки співали, настрій у Оксани був чудовий таки рідний край.

Здоровенькі були, Риточко, почула вона старенький голос і підняла голову. Перед нею стояла бабуся Марія, сусідка її матері. У гості до матусі?

Здоровенькі були, бабусю Марусю. Так, навідати треба, занудилася.

Добре діло. Нещодавно матуся твоя згадувала тебе, чекає… Ну, добре, іди, а я в магазин, потрібно трохи дрібничок купити, пенсію принесли.

Добре, бабусю, а як здоров’ячко?

Та як? За віком, дитинко, за віком, промовила старенька і поплелася своїми справами.

Оксана зайшла у калітку рідного двору, нікого не було. Відчинила двері, і на порозі, як завжди, її зустрів кіт Барсик. Потерся об ноги.

Привіт, мій хороший, привіт, малюку, ласкаво промовила вона і погладила пухнастого кота, а він уже нишпорив.

Ого, малюк… визирнула з кухні Альона. Морда вже в миску не влізає, справжня діжка, сміялася вона. Привіт, сестро, вони обнялися. Привіт, мандрівнице. А ми з мамою тебе чекали. Їстимеш?

Ще б пак, і з дороги я.

В хаті їстимемо чи надворі?

Звісно надворі, сонце, тепло, краса… Де я ще так повечеряю?

Ну й добре, я теж люблю на свіжому повітрі. Зараз накрию стіл.

А мама де?

В городі. Ось іде, вже й ягоди тобі несе назбирала трохи суничок. Як же, треба ж дочку пригостити, сміялася Альона.

Привіт, мамо, підбігла до неї Оксана, взяла миску з ягодами. Як ти? Засумувала я за тобою, обіймаючи матір, говорила донька.

Привіт, Ритусю, привіт, рідненька, мати була щаслива, обидві доньки поруч. Вирішили тут у бесідці вечерятиВони поснідали в бесідці під спів пташок, і Оксана зрозуміла, що справжнє щастя завжди було поруч у рідному селі, у теплі родини та в очах Степана, який тепер став її опорою.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

вісімнадцять + сім =

Також цікаво:

EN1 годину ago

I Left My Bride at the Altar — and Drove Straight to the Lighthouse

I left My Bride at the Altar — and Drove Straight to the Lighthouse The wind off Sheepscot Bay was...

FR2 години ago

Parfois, un morceau de papier peut déchirer une vie. Le mien tenait dans une enveloppe banale, glissée sous ma porte par une main anonyme, un matin d’août étouffant à Bayonne. L’Adour charriait des odeurs de vase, et la chaleur rendait les rues du Petit Bayonne collantes. Ce bout de papier, un simple devis, m’a glacée plus sûrement qu’un vent d’hiver. Il était adressé à ma mère, Colette, et détaillait le coût d’une pierre tombale. Une pierre tombale. Pour elle. Vivante.

Le document n'était pas sollicité par elle, mais par ceux qui se prétendent ses enfants. Ceux qu'elle a élevés, nourris,...

FR2 години ago

Le phare de la Roche-Noire

La lumière s’est éteinte dans le restaurant au moment même où je posais la main sur la bouteille de champagne...

З життя3 години ago

A Fated EncounterHe didn’t know then that this chance meeting would unravel a secret buried for thirty years.

—Mary…—John looked at his wife and let out a heavy sigh.—I’m sorry, but this year’s trip to the seaside will...

FR3 години ago

Rien que pour toi

Pendant vingt-neuf ans, j’ai pensé que ma sœur était juste douée pour le ménage. Qu’elle aimait repasser mes chemises, préparer...

FR3 години ago

Trente-huit en deux semaines

Je m’appelle Antoine Vernier. À trente-huit ans, je possédais ce dont les gens rêvent sans oser le dire à voix...

ES5 години ago

La carta que nunca dejé en el ataúd

El día del entierro de doña Rosa me quedé junto a los cedros, con un sobre amarillo en el bolsillo....

FR5 години ago

Le prix de la douleur

L'été est toujours chaud à Bordeaux. Pas cette chaleur sèche, mais une touffeur épaisse qui remonte de l'estuaire de la...