Так мусило статися

**Інакше й бути не могло**

— Здоровенькі були, Серафимо. Як справи? Давно не бачились. Донька ще не одружена? — зупинила біля магазину знайому стара подруга.

— І вам не хворіти. А чого це ви цікавитеся? Маєте на прицілі жениха? Нам будь-який не потрібен. Моя Олеся — дівчина розумна, книги добрі читає, — відповіла Серафима, не в захваті від такого звернення.

— Не ображайся, від книжок цих користі мало, Серафимо. Іноді краще не знати зайвого. Ви всіх відфільтруєте, а донька залишиться старою дівою, дякувати не буде.

— Не накликай. А може, це ти свого хлопчика до нас прилаштувати хочеш? — не здалася Серафима.

— Ох, Серафимо. Язик у тебе… — зітхнула подруга.

— Краще нехай книжки читає, ніж по клубах тусуватись. Ось у Наталки донька народила без чоловіка, кинула дитину на стару матір і зникла.

— Але тримати доньку в залізних рукавицях — теж не вихід, — парирувала знайома.

— А ти лізь із порадами у наше життя, за своїм сином дивись краще, щоб не спився зовсім, — Серафима підхопила торби й пішла, бурмочучи під ніс. — Щоб тебе й не бачити…

Дома вона поставила продукти на кухню й зайшла до кімнати доньки.

— Усе книжки читаєш? Ще Котляревський казав, що від розуму лише клопіт буває, — випалила вона.

— Не Котляревський, а Григорій Сковорода, — поправила Олеся.

— А яка різниця? Сходи в магазин, молока нема. Або прогуляйся, сидиш цілими днями, очі зіпсуєш, — сказала Серафима, надувшись.

— Мам, що це на тебе налягло? То з дому не випускаєш, то виганяєш.

— Набридли чужі розмови. Доню, я не проти, щоб ти влаштувала своє життя, але ж за кого виходити? — махнула рукою Серафима.

Олеся закрила книжку й задумалась. Мати виховувала її сама. Якщо лаяла, то казала, що донька вся в батька. Маленька Олеся просила показати фотографію.

— Та не знаю, де вона, загубилась. Знайду — покажу, — відмовлялась мати.

Згодом Олеся зрозуміла: фото немає. Ймовірно, батько навіть не знав про її існування.

Може, справді вона в нього? На відміну від кремезної матері, Олеся була стрункою, з блідим, ніби незакінченим обличчям. Вперше підвела вії в десятому класі перед шкільним вечором.

— На подруг надивилась? Нічого доброго не навчаться. Зараз же змий! — кричала мати.

Хлопці Олесю помічали рідко. Тому, коли в університеті очкарик Тарас запросив її в кіно, вона зраділа. Він теж любив книжки. Одного разу вона запросила його додому, коли мати була на роботі.

Та несподівано Серафима захворіла й повернулась раніше. Нічого поганого вони не робили, просто говорили про літературу. Але мати схопилась за сердце, немов збиралась у непритомність. Тарас швидко зник, а Олеся вислухала стільки, що більше не наважувалась приводити хлопців.

З Тарасом так нічого й не вийшло. Мати дізналась, що він із села, і винесла вирок: він шукає квартиру та прописку.

— Пропишеться — потім не виженеш. Квартиру не віддам, не просто ж мені дісталась.

Після університету Олеся влаштувалась у бібліотеку. Для школи була надто скромною.

— У бібліотеці ти ніколи чоловіка не знайдеш. Іди в мед, мене б лікувала, хоч якась користь. Чоловіки поважають лікарів.

Але Олеся боїлась крові. Книги — зовсім інше. У них вона жила, кохала, страждала. В голові склався образ романтичного принца. Тільки в житті такі не зустрічались. Знайомились або розведені, або вдівці. А якщо з’являвся хтось молодий, мати знаходила в ньому вади.

Якщо Олеся намагалась суперечити, Серафима тулілась за серце й закачувала очі.

— Тобі, Олесю, треба жити окремо. Інакше так і залишишся самітною. Роки йдуть, дитину хоча б заведи… Скільки тобі? — якось за чаєм спитала завідувачка бібліотеки Ганна Іванівна.

— Тридцять чотири, — зітхнула Олеся.

— Ось. Нащо чекаєш?

— А що робити?

— Від’їжджай від матері. Поки не пізно.

— Як від’їхати? У неї ж серце…

— Ти впевнена? По твоїм розповідям, воно болить, коли з’являється кандидат у чоловіки. Так?

— Поки ніхто не з’являвся, — зніяковіла Олеся.

— І не з’явиться, бо мати не дозволить.

— Вона ж турбується. У неї тільки я.

— Вона тебе душить. Пора жити самостійно. Поїдь на море. Я дам відпустку. А там не марнуй час. Море — місце для кохання.

Олеся поїхала. Але ніхто не звертав уваги, окрім сорокарічних донь-жуанів.

Перед найА наприкінці відпустки, сидячи на березі, Олеся зрозуміла: щастя приходить тоді, коли його не чекаєш — через п’ять років воно стукатиме у двері з сином за руку.