Записка на магніті

Щоденник

Прокинулася Оксана Степанівна о п’ятій сорок п’ять, як завжди. За вікном ще темно, але внутрішній годинник працював безвідмовно вже тридцять років. Встала, накинула халат і пішла на кухню ставити чайник.

На холодильнику білів аркуш паперу, прикріплений магнітиком у вигляді підкови. Дивно, вчора ввечері його там не було.

Оксана Степанівна зняла записку й увімкнула світло. Почерк незнайомий, нерівний, як писала людина непризвичаєною рукою.

«Оксано Степанівно! Пробачте за турботу. Я ваша сусідка з квартири навпроти. Звуть мене Марія. Дуже соромлюсь, але більше нема до кого вирушитись. Чи можна у вас позичити трохи цукру? Обов’язково поверну. Квартира 52. Дякую велике. Марія Іванівна Коваленко.»

Оксана Степанівна нахмурилась. Сусідка з п’ятдесят другої? Але там же мешкає сім’я з дітьми, Шевченки. Вона точно знала всіх у під’їзді напам’ять, адже була старою будинку вже вісім років.

Чайник засвистів. Вона поклала записку і взялася готувати сніданок. На душі було неспокійно. Як ця Марія потрапила до квартири? І чому вона не чула, що Шевченки виїхали?

Після сніданку Оксана Степанівна вдяглася й вийшла до під’їзду. Постояла біля п’ятдесят другої, прислухаючись. Тиша. Ані дитячих голосів, ані галасу. Лише тихе дзижчання телевізора.

Вона нерішуче натиснула дзвінок.

– Хто там? – почувся хрипкуватий жіночий голос.

– Оксана Степанівна з п’ятдесят першої. Ви записку залишали про цукор?

Замок клацнув, двері відчинилися на ланцюзі. У щілині видно було шматочок зморшкуватого обличчя й один насторожений око.

– Це ви Оксана Степанівна? – недовірливо спитала незнайомка.

– Я. А ви Марія Іванівна?

– Так, так. Заходьте, будь ласка.

Ланцюжок зіскочив, двері відчинилися. Оксана Степанівна зайшла в квартиру й здивувалася. Обстановка була зовсім інша. Ані дитячих іграшок, ані яскравих шпалер, ані родинних фотографій. Все скромно, чисто, але дуже старомодно.

– Сідайте, будь ласка, – жінка показала на диван. – Чаю бажаєте?

– Дякую, не відмовлюся.

Оксана Степанівна розглядала господиню. Марія Іванівна виглядала років на сімдесят, може, трохи більше. Сіде волосся акуратно зачесане, на обличчі глибокі зморшки, але очі живі, уважні.

– Пробачте за клопі, – заговорила Марія Іванівна, метушачись біля чаю. – Цукор закінчився, а в магазин іти страшно. Ноги вже не ті.

– Нічого страшного. Але скажіть, а де ж Шевченки? Вони що, виїхали?

Марія Іванівна завмерла з чашкою в руках.

– Шевченки? Не знаю я жодних Шевченків. Я тут давно живу.

– Як давно?

– Та вже років двадцять, мабуть. А може, і більше.

Оксана Степанівна відчула легке запаморочення. Двадцять років? Неможливо. Вона ж бачила Шевченків буквально тиждень тому. Мати везла у візочку молодшу доньку, а старший син біг поруч.

– Маріє Іванівно, а як ви записку на мій холодильник прикріпили? Я ж двері на замок зачиняю.

Літна жінка збентежено к– Я ніякої записки не залишала, – прошепотіла Марія Іванівна, і в цю мить Оксана Степанівна зрозуміла, що божевілля було не у неї, а в цьому будинку, який тримав їх обох у пастці забуття.