Гості пішли, а образа зосталась

Гості пішли, а образа залишилась

— Мам, ну що ти таке говориш?! — Маріана кинула брудну тарілку в мийку так, що аж дзенькнуло об край. — Яка я невдячна? За що мені дякувати, можна дізнатися?

— За те, що все життя на тебе клала! За те, що батька твого терпіла заради дітей! За те, що собі ні в чому не відмовляла, аби ви вчилися, вдягалися пристойно! — Ганна Петрівна стояла посеред кухні, червона від обурення, і міцно стискала в руках кухонне рушник.

— Мам, годі! Гості щойно пішли, а ти вже на мене накинулася! Що я такого зробила? Погано зустріла твоїх подруг? Стіл не накрила? Торт не спекла?

— Не зробила! Ось саме що не зробила! — Ганна Петрівна розвернулася й почала з лютістю мити чашки. — Сиділа мов чужа, коли Софія Михайлівна про своїх онуків розповідала. Мовчала, коли Оксана питала, як справи у Дениса. Навіть «дякую» не сказала, коли тебе хвалили!

Маріана потерла скроні. Голова розколювалася після тригодинного сидіння за столом у компанії маминих подруг. Ці вічні опитування, порівняння, поради, як жити правильно. Вічне незадоволення всім і вся.

— Мам, мені тридцять п’ять. Я доросла жінка. І не зобов’язана усміхатися й кивати що-хвилини.

— Доросла! — зиркнула мати. — Доросла жінка живе окремо від матері, між іншим. А не сидить на шиї у сорок років.

— Мені тридцять п’ять, а не сорок! І я не сижу на шиї! Я плачу за комуналку, купую продукти, прибираю, готую!

— Готуєш! — Ганна Петрівна обернулася, і в її очах грала злість. — Що ти готуєш? Макарони з сосисками? А хто сьогодні борщ варив? Хто котлети робив? Хто цілий день прибирав перед приходом гостей?

Маріана сіла на стілець. Сили покидали її. Ці нескінченні претензії, докори, спроби довести свою правоту виснажували більше за будь-яку роботу.

— Гаразд, мам. Я погана донька. Що ще ти хотіла почути?

— Я хотіла почути «дякую»! — Ганна Петрівна вдарила долонею по столу. — Просто «дякую, мамо, за те, що приймаєш у своєму домі, за те, що не вигнала, коли чоловік пішов». «Дякую за те, що допомагаєш із Денисом, водиш до лікарів, забираєш зі школи». Але ні! Ти вважаєш, що мені це належить!

Маріана відчула, як у горлі завмер ком. Так, мама допомагає з сином. Так, вона живе в маминій квартирі вже третій рік, з тих пір як розлучилася. Але хіба вона не намагається відплатити? Хіба не працює на двох роботах, аби якось брати участь у сімейному бюджеті?

— Мам, я кожного дня дякую тобі. Може, не словами, але ділами. Я ж не прошу в тебе грошей, сама заробляю. Я ж допомагаю по дому.

— Допомагаєш! — мати сіла навпроти доньки, досі стискаючи рушник. — А знаєш, що сьогодні Софія сказала? Що у її Насті новий чоловік з’явився. Хороший чоловік, забезпечений. І одразу запропонував Насті з дітьми до себе переїхати. А що в тебе? Третій рік сама сидиш, робота-дім, як маятник. І особистого життя ніякого.

— А до чого тут це? — зірвалася Маріана. — Я не можу замовити собі чоловіка в магазині! Зустріну гідну людину — вийду заміж. Не зустріну — житиму сама.

— Сама! — Ганна Петрівна встала й почала ходити по кухні. — А я що, безсмертна? Мені вже сімдесят два роки. Скільки ще протримаюся? А ти залишишся зовсім сама, з дитиною на руках.

— Денис не маленький, йому вже тринадцять.

— Тринадцять! У найважчому віці! Йому батько потрібен, чоловіча рука. А що він бачить? Матір, яка з ранку до вечора працює, і бабусю, яка його виховує.

Маріана підвелася зі столу. Розмова набувала звичного напрямку. Зараз мати почне перераховувати всі її помилки, невдачі, прорахунки. Розповість, як треба було вчинити, з ким не варто було зв’язуватися, яку роботу шукати.

— Мам, я піду до себе. Завтра рано вставати.

— Звісно, іди! — крикнула їй навздогін Ганна Петрівна. — Як завжди, коли розмова стає серйозною! Тікаєш і ховаєшся!

Маріана зупинилася біля дверей. Щось у маминих словах болюче кольнуло. Можливо, тому, що в них була частка правди.

— Я не тікаю, мам. Просто втомилася від цих розмов. Ти завжди незадоволена. Що б я не робила, все не так.

— Не так! — Ганна Петрівна підійшла ближче. — А як треба? Може, розповіси? Може, поясниш, чому в тридцять п’ять років ти живеш з матір’ю? Чому в тебе немає свого дому, своєї родини? Чому мій онук росте без батька?

— Бо так життя склалося! — зірвалася Маріана. — Бо не всі народжуються з золотою ложкою в роті! Бо треба було спочатку дитину піднімати, працювати, а не по мужиках бігати!

— По мужиках! — ахнула мати. — Ось так ти називаєш спроби влаштувати особисте життя?

— Мам, досить! — Маріана розвернулася й швидко пішла до своєї кімнати. За спиЗа дверима лунали ще довго мамині докори, але Маріана вже знала — рано чи пізно вони знайдуть спільну мову, адже родинні зв’язки міцніші за будь-які сварки.