Бабуся зробила свій вибір

Старенька Христина Михайлівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як у дворі граються чужі діточки. Дівчинка з косичками нагадала їй внучку Марійку, яку вона не бачила вже півроку. А міг би бачити щодня.

“Христино, чого така сумна?” – підійшла сусідка Ганна Степанівна з глиняною чашкою чаю в руках. – “Знову про внуків згадала?”

“Так собі, думки різні лізуть”, – зітхнула Христина Михайлівна. – “Дивлюсь на цих малят і думаю – ось міг би зараз з Марійкою гуляти, казки їй розповідати.”

“Та годі себе мучити. Зробила вибір – тепер живи з ним.”

Ганна права. Вибір дійсно був. І Христина його зробила. Але наслідки виявились зовсім не такими, як вона очікувала.

Все почалося з хвороби чоловіка. Серйозно захворів, лікарі одразу сказали – потрібен постійний догляд. Христина Михайлівна кинула роботу, перетворилась на сидєлку. Півтора року вона не відходила від Тараса ані на крок. Годувала з ложечки, перевертала, мила, читала вголос газети.

За цей час старший син Богдан приїжджав тричі, не більше. Весь у роботі, справах, немає коли. А от молодший Олесь з’являвся часто. Допомагав з ліками, продуктами, грошей підкидав. Дружина його, Соломія, теж не лінувалась – то борщик принесе, то постирає.

“Мамо, може, тата до лікарні влаштуємо?” – запропонував Богдан під час чергового короткого візиту. – “Там за ним догляне хтось, а ти відпочинеш.”

“Як це до лікарні?” – обурилась Христина Михайлівна. – “Без мене він загине. Сорок років разом прожили, а тепер кидати?”

“Не кидати, а забезпечити належний догляд.”

“Належний догляд – це вдома, з рідними.”

Богдан знизав плечима й поїхав. А Олесь продовжував допомагати. Навіть дружину з донечкою привозив, щоб дід внучку бачив.

Коли Тарас помер, Христина Михайлівна залишилась зовсім сама. Квартира здалась їй великою й порожньою. Кожен куток нагадував про чоловіка, кожна річ відгукувалась болем у серці.

“Мамо, переїжджай до нас”, – запропонував Олесь після похорону. – “Чого тобі самій сидіти?”

“Та не знаю”, – розгублено відповіла вона. – “Звикла тут.”

“Мамо, у нас тісно”, – втрутився Богдан. – “У Олеся двокімнатна, їм просторіше.”

“Місце знайдемо”, – рішуче сказав Олесь. – “Головне, щоб мама не сама була.”

Христина Михайлівна дивилась на синів і думала. Богдан успішний, квартира у нього трикімнатна, в доброму районі. Олесь скромніше живе, на околиці, зарплата менша. Але душа у нього широка, це точно.

“Я подумаю”, – сказала вона тоді.

Думала довго. Богдан приїжджав рідко, але завжди привозив дорогі продукти, ліки закордонні. Розповідав, як добре їй буде в його районі – і лікарня поруч, і крамниці, і парк для прогулянок.

“Мамо, я ж старший син”, – говорив він. – “За традицією батьки з старшим живуть.”

А Олесь просто приходив і допомагав. То люстру почистить, то продукти принесе, то просто посидить, поговорить. Соломія пиріжечкі пекла, Марійка малюнки дарувала.

“Бабусю, а коли ти до нас переїдеш?” – питала внучка, обіймаючи її. – “Я тобі свою кімнатку покажу. У мене там ляльковий дім, разом гратимемо.”

“Скоро, серденько, скоро”, – відповідала Христина Михайлівна, а сама все не могла наважитись.

Рішення прийшло несподівано. Богдан приїхав не сам, а з дружиною Аллою. Вони сіли на кухні, і АВони запросили матір до себе, обіцяючи комфорт і турботу, але Христина Михайлівна нарешті зрозуміла, що щастя не в багатстві, а в теплі родинного вогнища, яке подарували їй Олесь, Соломія та маленька Марійка.