Мамо, зупинись з читанням лекцій! Ми планували малюка через три роки.

“Мамо, годі вже читати нотації. Ми з Максимом планували дитинку через три роки… Як мінімум через три! Зараз у нас купа проектів, мрій, навіть Туреччина у планах. Яка ж дитина, мам?!” – у голосі доньки почувся такий роздратування, що Ганна Петрівна поспішила закінчити розмову.

Молоді, красені, амбіційні, з планами підкорити цей світ. І раптом – незапланована вагітність.
“Донечко, тільки нічого не роби, доки ми не з’їдемо у Заозерне…” – тихо попросила мати.

***

Скільки Ярина пам’ятала себе, вони завжди святкували мамин день народження у Заозерному, хоча дівчина ніколи не відчувала особливого захвату від цих поїздок: тиха родинна вечеря при свічках, а вранці – відвідування монастиря.
“Тату, а чому на мамин день ми завжди їдемо у це село? Там нудноти!”
“Без Заозерного не було б ні тебе, ні мами… і мене, мабуть, теж. Зрозуміла?”
“Зрозуміла”, – буркнула донька, хоча насправді нічого не зрозуміла.
А цього року батька не стало – серце. Бачачи, як мати цілими днями плаче, не виходить з кімнати, Ярина сама запропонувала поїхати у Заозерне на вихідні.
“Яринко, я думала, ти ненавидиш Заозерне.”
“Я тебе люблю, мамо… Поїдемо самі – Максима з роботи не відпустять.”

***

Спекучий спека вщухла, а в повітрі розлилося щось чарівне. Ганна вийшла на ґанок, вдихнула повними грудьми п’янкий аромат світлоскошеної трави та суниць.
“Шкода, що Володимир цього не бачить…”
“Мамо, пам’ятаєш, як ми з татом пекли торт на твій день? Борошно було скрізь: у кухні, на ґанку, у бесідці, навіть у лазні… А ти не сварувалася – просто сміялася й казала, що потрапила в зимову казку”, – Ярина посміхнулася й накинула матері пледик на плечі.
“Донечко, я хотіла поговорити з тобою про твою вагітність.”

“Вби.ти чи залишити…” – Ярина важко зітхнула й заплющила очі. – “Мамо, не починай, ми з Максимом уже все вирішили. Наш вибір – свобода!”
“Дочко, тільки не перебивай мене…” – Ганна Петрівна відчула, як у горлі зав’язався клубок, а очі замутилися від сліз. – “Для тебе ж не секрет, що ти пізня дитина. Лікарі категорично забороняли мені народжувати. Я мала б померти під час пологів зі стовідсотковою вірогідністю.”
“Мамочка…” – Ярина міцно обійняла матір, відчуваючи, як та тремтить.

“Не перебивай… Коли Володимир дізнався, що я вагітна, дуже страждав, навіть знову почав курити. Він шалено хотів дітей і кохав мене більше за життя. Одного разу він сказав, що без мене не зможе жити. А тоді моя подруга Оксана запросила нас у Заозерне. Я їхала попрощатися зі всіма. І мужа хотіла підготувати. Але рішення вже прийняла – ти будеш жити на цій землі замість мене.”
“Ти заради мене…” – Ярина дихала переривчасто, намагаючись не розридатися.

“Рішення було прийняте, але як сказати Володимиру – не знала. Пішла я до монастиря, до Матрони Московської, просити поради чи підтримки.
І ось одного разу, коли поверталася, побачила, що у сусідів сарай палає. Дивлюся – собака заскочила у вогонь, вискочила, кинула на землю клубочок, і знову метнулася у полум’я. Перекриття почали валитися. Раптом пес вискочив із щенком у зубах. Весь обгорів, очі повні підпалин. Підповз до малят, нюхає – живі чи ні. Зрозумів, що не всіх врятував, і знову кинувся у вогонь. Виповз через п’ять хвилин, поклав третього щенка мені під ноги, торкнувся носом моєї мокрої щоки, слизнув солону сльозу й… затих.

Володимир підбіг, а я реву, щенят до грудей притискаю. Більше він нічого не питав. Зрозумів, що я буду народжувати. Тільки очі в нього аж до твоєї появи весь час червоніли.
А ти народилася вчасно й абсолютно здоровою. Лікарі тільки руками розводили й шептали, що дива бувають.” – Очі матері заблищали, тривожне обличчя розгладилося.
“Мамо, а чому ви ніколи не розповідали мені цю історію?”
“Не знаю… Мабуть, ще не настав час.”

***

А рівно через рік Ярина з Максимом подарують Ганні Петрівні невеличкий будиночок у Заозерній. Донька сидітиме на ґанку, ніжно притискаючи до грудей крихітного синочка.
“Мамо, це наш з Максимом найкращий проект, наше щастя. Мені страшно уявити, що я могла втратити найдорожче на світі заради якоїсь міфічної свободи.”
Ганна Петрівна загадково посміхнеться і тихо шепне комусь:

“Не дарма ми прожили на цій землі…”