Несподівані гості: радість сина та незручні миті з дратівливою стрекозою.

Гості приїхали раптово. Галя скривилася — синові, звісно, рада, але от ця бабка, що крутиться коло Миколи… А він, дурень, рота роззявив, тьху.

— Мамо, привіт! Ми з Олесею в гості.
— Бачу, — обіймаючи сина й кисло посміхаючись, бурмотить Галина.
— Мам… У нас новина радісна.

— Яка ж така?
— Подали заяву! Та-да-а-ам!
— Ой, а чого так рано?

— У сенсі «рано»? Мам, ти чого? Ми вже рік разом, вирішили одружитися.
— Ну що ж, подали й подали. Розташовуйтеся, а я побіжу в магазин, куплю чогось.
Галині треба було випустити пару, побути самій. Як так вийшло, що Микола, її ведмедик, виріс, поїхав у велике місто, живе своїм життям, працює, а тепер одружується…

— Мамо, який магазин?! Ми все купили, продуктів навезли — купу!

Галина сідає, втомлено опускаючи руки. Їй хочеться плакати, лігти на ліжко, як у дитинстві, згорнутись клубочком і ридати.
Оця бабка — так вона кличе наречену сина — отож, ця бабка їй, Галці, не подобається, хоча трісни.
Гармідерна якась! Йому б, Миколі, спокійну дівчину, місцеву.

Ось Тетянка Коваленко — яка ж дівчина гарна, тиха, господарна, вивчилася на бухгалтерку, працює, до бібліотеки ходить, у школі за однією партою сиділи. Чого б не взяти за дружину?
Ну й нехай би у місті жили, а до батьків приїжджали, онучат привозили.
Коваленки — люди хороші, господарі справні. З такими поріднитися — тільки честь.
А він що вигадав? Якусь міщанку знайшов і волочиться з нею, ніби з писаною торбою. Одурів хлопчина, тьху!

Молоді викладають продукти. Тут уже нічого не скажеш — різні ковбаси, шинки, нарізки, фруктів усіляких… Ой, треба місце звільнити, скласти в холодильник «на особливий випадок».
Треба ж приготувати щось на завтра, сусідів та рідню покликати. Хоча, може, й весілля ніякого не буде, але так положено.
Де ж Грицько? Обід уже — у польовій їдальні, чи що, поїв? Любить він там харчуватися… Та гаразд, піду збирати, готувати.

— Ма-ам, ми на річку побіжимо!
— Біжіть, що я вам…
На річку їй захотілося! Кобила городянська! Якби без неї приїхав, то й город би підробив, батькові допоміг би. А з цією принцесою — сидить, на річку їм приспічило…

Цілий день крутилася Галя, мов білка в колесі. Назавтра народ покликала — зустріч відзначити. Утомилася, прилягла хоч на п’яток хвилин. Здається, тільки очі заплющила — розплющує: батюшки мої! Що це коїться?!

— Що це ви робите? А?
— Мам, ми вечерю готуємо, хотіли допомогти, поки ти відпочиваєш.
— Вечерю?! А на що посуд святковий взяли?! Он миски в столі, склянки, ложки! Грицю, а ти чого мовчиш?!
— А я що? Правильно роблять. Нащо тобі та посудина стоїть, пилом вкривається?

— Та ви здуріли?! Як це так?! Ой, ой-ой-ой… і чарки кришталеві, і салатники… Що ж то коїться!
— Мамо, та що коїться?! Коїться те, що ми накриваємо стіл, готуємо родинну вечерю, а ти ревеш через якісь салатники й чарки?!
Галина махнула рукою й пішла в кімнату, косиним поглядом помітивши, як ота бабка розпаковує привезені делікатеси.
Ось і приберегла «на особливий випадок»… Сумно думає Галя й, зітхнувши, іде в кімнату — навіщось.

— Мам, переодягайся й іди до столу! — кличе син.
Виходить: батюшки! І скатертину нову достали, ой-ой… і келихи… Ой, ой, що це таке?! Роками порцеляна стояла, тряслася над нею, а вони…
Усе виставили… Грицько, Грицько, франт! Дивіться на нього…
Одягнув нову сорочку, яку всього тричі надівав, нові штани… Зовсім з глузду з’їхав?!

— Галко, ну, їй-богу! Іди переодягнися! Ну, свято ж: син із дочкою в гості!
— З… з якою «дочкою»? — проговорила крізь зуби. — Зовсім з глузду з’їхали?

— Мамо, ну що ти?! — син підійшов до матері, взяв за руки, але вона вирвалася, розлютилася й почала кричати, що це її дім і порядки тут встановлюватиме вона.
Кричала про посуд, який взяли без дозволу, про делікатеси, які діти привезли в подарунок, а вона хотіла «на особливий випадок» приберегти…

— Так! — Григор ударив по столу кулаком. — Ти чого розревілася, мати?!
А ось де в мене твій «особливий випадок» сидить! — вдарив він ребром долоні по горлу. — Віриш, чи ні?!

Та що це, врешті?! Ходимо, мов чумиці, їмо з якихось собачих мисок, п’ємо з довоєнних кружок. А в нас — три повних сервізи! Три! Стоять даремно, а ми їмо з мисок…
У нас, Галко, а не в тебе! Ми живемо разом! І Микола — теж наш син! Зрозуміла?! І має те саме право розпоряджатися речами!

— Давай, сину, застелимо килим на підлогу. Стоїть у кутку,Нарешті Галя глянула на вишиті рушники, що лежали в скрині роками, і раптом усміхнулася, бо зрозуміла: особливий випадок – це саме те, що відбувається зараз.