На лавці в поліклініці: зустріч поколінь у важкий момент.

У коридорі жіночої консультації на лавці сиділа літня жінка. Поруч притулилась худа дівчинка років п’ятнадцяти, у короткій спідниці, з-під якої визирали гострі коліна. Бабуся привела онуку на аборт.

Стара жінка важко зітхала. Онука ж, з переляком у очах, озиралась по стороні. Біля ніг лежала торбинка. До них підійшла жінка років тридцяти й присіла поряд.

— Ви в цей кабінет?
— Так… Скажіть, це не дуже боляче?
— Неприємно, звісно, але знеболять. Головне — швидко, хвилин п’ять, якщо термін маленький. Так кажуть… Я сама тут вперше. Чесно, мені страшно. І розумом розумію — дитина ж ні в чому не винна…

— Господи, ось заподіяли… Бачите, це моя онука, вона в дев’ятому класі, а той хлопець її обдурив, кинув… А тепер вагітна. Він і чути про дитину не хоче. А нам що робити? Їй же школу закінчувати… Батьків у неї нема, я сама її виростила… Ох, лихо…

— Ба, годі вже, не рви мені серце, і так важко… Он дівчина сказала — не буде болю, раз — і все…

— Онученько, там же дитина, жива… а ти — раз і все… Дитя не винне, правильно дівчина каже. Знаєш що? Уставай, ходімо додому, нічого, виростимо. У війну ж народжували — і нічого. Впораємось. І твій Олесь нам не потрібен, батько з нього… Уставай, бери торбинку, ходімо, нема нам тут чого робити.

Дівчина, ніби цього й чекала, схопила сумку й подалась до виходу. Бабуся пішла слідом. Жінка, що сиділа на лавці, усміхнулась, провожаючи їх поглядом, думаючи про щось своє…

Двадцять років потому

— Мамо, я кохаю його, у нас все серйозно, повір! Дмитро — гарний хлопець, у нього велике майбутнє!

— Яке там майбутнє, якщо ви одружитесь… Закінчіть університет, тоді й побачимо!

— Мам, нам уже по двадцять, ми не діти. Весілля навчанню не завадить, тим більше ми не будемо витрачати гроші — просто розпишемося. Навіщо ті умовності? Пообідаємо в ресторані з батьками Дмитра та його бабусею — і все, з друзями потім сами відзначимо. Дмитро дуже любить бабусю, вона його виростила.

— Ох, Марічко, та що тільки не зробиш для рідної дитини! Треба ж познайомитися з його батьками, ми ж тесть з тещею станемо…

— Запросіть їх у гостину, мам…

— Ласкаво просимо! Я Маріїна мама, Юлія. Сідайте за стіл…

Дивлячись на Дмитрову бабусю, Юлії здалося, що вона десь її бачила. Мати Дмитра, Ганна, виглядала дуже молодо, ледь старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що народила вона його у шістнадцять, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім мусив одружитися, щоб не потрапити до в’язниці. На папері вони були чоловіком і дружиною, але не жили разом і потім розлучилися.

— Знаєте, Юлечко, соромно зізнатися, але ми ж спочатку хотіли позбутися Дмитрика… Ганна ще дитина була, яка з неї мати… Батьків у неї не було — мати померла рано, а батько в тюрмі згинув. Я її одна виростила. А тут — в подолі принесла… Ну куди народжувати? Кому?

Коли прийшли в лікарню, чекали в черзі на ту процедуру, підійшла дівчина. Теж на аборт. І каже — діти ні в чому не винні. Мене ніби луснуло по лобі — як можна невинну дитину вбивати? Це ж знак згори, щоб ми зупинилися. І Дмитрика вберегли.

Ту дівчину сам Господь нам послав, мабуть. Ми з Ганною пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила в школу, закінчила дев’ятий клас — більше нам і не треба було. Дима народився, я з ним сиділа, а Ганна вчилище закінчила, на кондиЮля схриплим голосом прошепотіла: “Так ось хто подарував мені щастя…”, і в цю мить у її серці розта́нув останній крижинка сумніву, що в житті кожного призначено і зустріч, і розраду.