Помста для невірного чоловіка

Той вечір розділив життя Олесі на “до і після”.

— Розумієш, Олесю, я зустрів іншу. Ми з нею ідеально підійшли одне до одного. Романтика! Не те, що у нас: раз на місяць, і то коли наберешся терпіння, — оголосив Ігор, знімаючи з пальця обручку.

Він говорив це з такою зневагою, ніби провина була лише в ній. Олеся слухала мовчки. Не благала, не плакала, не тримала. Відпустила.

— Ділити ми нічого не будемо. Квартира моя, добрачна, машина теж. Пса тим паче не віддам. Хоч і заведений у шлюбі, це моя віддушина, — сказала вона трохи пізніше.

— Та мені байдуже на нього. Забирай. А от машину з квартираною я б поділив.

— Якби ти гроші вкладав у них, — перебила Олеся. — А так — не прогнівайся.

Ігор намагався щось доводити, та так і пішов. А вона залишилася — з псом, Барсіком, і з бажанням помститися. За все.

Олеся важко переживала зраду.

— Навряд чи я тепер комусь довірятиму, — ділилася вона з подругою.

— Я взагалі не уявляю, як ти могла його так просто відпустити. Треба було проучить.

— Як?

— Тримати всіма правдами й неправдами, а потім кинути.

Олеся лише знизала плечима.

— Помста — та страва, що подається холодною. Почекай, скоро він об’явиться.

— Чому ти так думаєш?

— Бо ви разом сім років, а ця Дар’я — просто захоплення з фітнес-клубу. Та ще й на 15 років молодша. Незабаром Ігор зрозуміє, яку помилку зробив.

Так і сталося.

Не минуло й трьох місяців, як Ігор з’явився на порозі.

— Ти вдома? Я повз їхав, треба зайти.

— Навіщо?

— Залишив у тебе улюблений парасоль. Осінь за вікном, він мені потрібен. Хочу забрати.

— Ну, бери… — Олеся не сперечалася, дозволяла колишньому приходити й перевіряти шафи на предмет речей, які він міг забути. Дозволяла й бачила, як колишній мучиться. Їй здавалося, що він буквально шукає причини для візитів.

Коли речі були перевезені до останнього цвяха, у Ігоря знайшлася нова причина:

— Олесю, я зараз приїду. Чекай.

— Ще щось забув? — Здивувалася Олеся, потираючи руки від радості, що колишній чоловік поводиться так, як і казала подруга.

— Барсіка давно не бачив. Я занудьгував за ним. Впевнений, він теж скучив.

— Барсік? За тобою? Звісно, ні! Ти думаєш, собаки й жінки чекають на тих, хто їх зрадив?

— Я все одно зайду. Дар’я замкнула двері на ключ, якого в мене нема, і поїхала на фітнес-турнір. Мені до завтра треба десь перекантуватися.

— Ось, їдь у готель.

— Але… можна, я хоча б пообідати зайду?

— Гаразд, — зжалилася Олеся.

Ігор прийшов.

— У тебе така картопля з грибами… Я б за неї душу віддав! — хвалив він страву колишньої дружини. — У Дар’ї все якесь… несмачне. Вона ж постійно на дієті. Я тут попросив картоплі підсмажити, так вона орала! Каже, що я товстий…

Олеся реготала. Колишній чоловік виглядав жалюгідно. За три місяці “яскравих” стосунків Ігор не просто схуд. Він ніби зморщився. А це додало йому ще десяток років.

— Їж. Тобі, навпаки, потрібно набрати, — сказала Олеся, відрізаючи великий шматок м’яса Барсіку. Ігор проводив поглядом цей шматок і подумав, що в Олесі пес харчується краще, ніж він у Дар’ї.

— Тобі час іти, — сказала Олеся, бачачи, що колишній наївся й сів перед телевізором. Як колись.

— Дай хоча б відпочити! У мене такого хорошого вечора давно не було! По-родинному посиділи.

— У мене справи є, окрім тебе, вибач.

— Та ну?! — Ігор примружився. Він і подумати не міг, що його Олеся, яка була “вірною жінкою”, могла би знайти когось на стороні.

— Побачення в мене, — спостерігаючи за його реакцією, сказала Олеся.

— З ким?

— Не твоя справа. Звільни простір. І ліжко. Воно нам знадобиться.

Обличчя Ігоря витягнулося. Але довелося зібратися й іти. Він розраховував, що Олеся за старим звичаєм “надасть” йому не тільки ліжко, а й ласку.

Збираючись, Ігор між іншим зауважив:

— Брешеш, Олесю. До тебе ніхто не прийде.

— Це ще чому?

— Прийшов би — давно б кран полагодив. Кожен чоловік не залишить будинок своєї жінки в такому стані.

— А до мене люблячі чоловіки приходять не крани лагодити, а заради задоволення. Тож іди, Ігорю. Лагоди крани у Дар’ї. Та тільки мені здається, що там і так усе погано. Кран у мене почав капати ще за тебе. А ти навіть не почесався.

— Я не вмію. Зате я в іншому хороший.

— Не рівнятиметься з моїм новим, — сказала Олеся і захлопнула двері перед носом Ігоря.

Вона з таким злорадством дивилася на його обличчя у вічко. Ігор постояв і пішов.

Він зателефонував їй через кілька днів.

— Що тобі треба?

— Я просто занудьгував. Ми ж стільки років були разом. Звичка, чи що.

Якщо спо— І чому я так довго чекав, щоб зустріти когось справді особливого… — прошепотів Ігор під ніс, виходячи з під’їзду, а Олеся, посміхаючись, приготувала стіл для наступної зустрічі з Михайлом.