Коли буденність розриває стосунки: зважитися на зміни чи залишитися?

— Ти зовсім звичайнішала. Погладшала. Не хочу шукати іншу, й у мене нікого нема на стороні, клянусь.

— Але й так продовжуватися більше не може. Хочу захоплюватись улюбленою жінкою. А тобою, на жаль, не можу.

Зі мною тобі нудно, — холодно заявив чоловік.

Олеся часто закліпала віями, намагаючись стримати сльози. Ось так він віддячив за майже п’ятнадцять років разом!

— І що пропонуєш? — видихнула вона. — Розлучення?

— Думаю, це буде найкращим рішенням…

— А діти?

— Допомагатиму. Забиратиму на вихідні.

— Отак просто! — гірко скривилася Олеся, стираючи сльозу. — Набридла дружина — і готовий кинути дітей! Стати недільним татом! Нема в тебе ані сорому, ані совісті…

* * *

Олеся та Богдан познайомилися на весіллі. Троюрідна сестра Олесі виходила заміж, а серед гостей зі сторони нареченого був Богдан. Попри різницю у десять років, Олеся відчула — це доля. Розумний, ввічливий, вихований — наче князь із казки.

— Ех, куди тобі за такого, Олесю! — казала мати. — Ти в мене проста. І врода неяскрава. А Богдан парубок на всі сто.

Тоді Олеся ображалася, надувала губи та демонстративно відверталася. Лише згодом зрозуміла: саме через такі слова матері в неї з дитинства була зламана самооцінка.

Але в юності вона про це не думала. У серці метушилися метелики від самої думки про Богдана. Познайомилися навесні, а вже восени одружилися. Олесі ледь виповнилося двадцять.

— Кине він тебе, не сумнівайся! — твердила мати. — Марний час. Він із іншого світу, а ти лише технікум закінчила. Та й той — так собі, курси кройки та шиття… За моїх часів так усі вчилися. Вважай, нема навіть професії!

— Дякую, мамо, за теплі слова, — гірко посміхнулася Олеся. — Але я вже заміжня й сама вирішую.

Перші роки жили, немов у безкінечній мрії — подорожі, виїзди на природу, театри. Іногда Олеся шила собі сукні — не для продажу, а для душі. Богдан добре заробляв, грошей вистачало. А потім народилася Софійка, й Олеся повністю віддалася материнству. Їй подобалося бути матір’ю — від дитячих занять до секції фігурного катання. Не хотіла віддавати доньку до садка, виховувала сама. Викрадала час на спорт, щоб тримати форму.

— Та ти щасливчик, Богдане! — говорили родичі на сімейних святах. — Яку красуню собі відхопив! І в хаті порядок, і з дитиною займається. Гарна господиня. Час уже за другим!

— Обов’язково! — мрійливо усміхався Богдан, ласкаво поглядаючи на дружину.

Але “за другим” вийшло не так просто.

— Ну й ти ж! — зловтішно сміялася мати, дзвонячи Олесі. — Навіть сина чоловікові не можеш подарувати.

— Дякую за підтримку! Я й так плачу майже щодня.

Спробували — не вийшло. Змирилися: мабуть, доля, що лише одна Софійка. Але донька рано почала показувати успіхи у фігурному катанні, і Олеся знайшла у цьому віддушину. Готувала до виступів, везе на змагання, шила костюми власноруч. Раділа перемогам доньки як власним.

Богдан теж обожнював доньку. Красуні-дружина та дитина були його гордістю. Олеся з роками розквітала — навчилася підкреслювати свою вроду, а гроші чоловіка дозволяли доглядати за собою.

Все змінилося, коли Олеся дізналася, що вагітна. Радість була безмежна. Та очікування виявилося важким: постійне нездужання, загрози здоров’ю, останні місяці на збереженні. Пологи ледь не забрали її життя, але син — довгоочікуваний, коханий! — Миколка народився здоровим. Олеся ж відновлювалася довго. Богдан спочатку турбувався, потім охолов — усі клопоти з донькою-спортсменкою та сином лягли на нього.

— Може, попросимо тещу допомогти? — невинно запитував він.

— Ще чого! — різко відповідала Олеся. — Добра слова за життя не почула, а тепер щоб дітям у голову всяке ліпила? Ні за що!

На одужання пішло майже два роки. Самопочуття покращилося, проте про спортивну фігуру довелося забути. Вага не йшла, контури тіла змінилися. У тридцять з гаком Олеся почувалася немов після п’ятдесяти. А голос матері в голові шепотів: «Ось тепер чоловік точно відвернеться».

Та, як не дивно, Богдан продовжував казати, що вона найкрасивіша. Вона ще більше заглибилася в материнство: віддала сина на плавання, а доньку возила на змагання, де та здобувала медалі.

Сама ж забула про вбрання, косметологів. Але вкладення у доньку давали плоди: Софійка сяяла на п’єдесталах. Олеся пишалася та шила їй тренувальні костюми. Мріяла пошити щось таке, щоб донька виступала в ньому на змаганнях.

Якось Богдан, оглянувши дружину, зауважив:

— Щось ти себе запустила. Мабуть, вже п’ятнадцять зайвих.

— А може, й двадцять! — пожартувала Олеся. — Не дивно, мені вже не двадцять. Та й коли собою займатися?

— Знайди час. Хочу бачити красуню дружину.

— Ти теж не лишився юнакомОлеся глянула у вікно, де ясне сонце обіймало Київ, і зрозуміла — тепер її щастя не залежить від того, хто і що про неї думає.