Не залишай чоловіка, ми звикли до розкішного життя! — схлипувала мати

“Мамо, я більше не можу так жити”, — стояла біля вікна Оксана, дивлячись на сиве небо, затягнуте важкими хмарами.

“Що значить не можеш? Двадцять два роки могла, а тепер раптом не можеш?” — Галина Степанівна розвела руками, її зморшкувате обличчя перекривилося від обурення. “Ти з глузду з’їхала в таких роках? Про що ти думаєш?”
Оксана гірко усміхнулась. Про що вона думає? Про безсонні ночі, коли чекала на чоловіка з “зустрічей”. Про зневажливі погляди, якими він обдаровував її під час обіду. Про те, як він називав її “старою багаттю” перед друзями, а потім сміявся — мовляв, треба мати почуття гумору.

“Я думаю про те, що хочу нарешті пожити для себе”, — тихо відповіла вона.

“Для себе?” — мати видала короткий смішок. “А про мене подумала? Куди я дінуся? На мою пенсію тільки хліб купляти! Тарас нас обох утримує, до речі.”

Оксана відчула, як у горлі схопив ком. Завжди так — варто заговорити про себе, як мати одразу виставляє рахунок. Борг, обов’язки, провина — вічні кайдани, які вона тягнула через все життя.

“Я влаштувалася на роботу, мамо. Бухгалтером у приватну фірму.”

“Що?” — Галина Степанівна опустилася на стілець, притиснувши руку до грудей. “Ось чому ти на курси ходила? Готувалася? За моєю спиною все вирішила?”

“Я не зобов’язана…”

“Ні, зобов’язана!” — мати підвищила голос. “Я тебе вирощувала, ночей не досипала! Я тобі життя віддала! А тепер ти хочеш все зруйнувати? Через що? Через свої капризи?”

У передпокої хлопнули двері — повернувся Тарас. Його важкі кроки пролунали як вирок. Оксана стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні.

“Про що сперечаємось, пані?” — його голос, як завжди, цікавився, коли були свідки. “Галино Степанівно, ви так кричите, що сусіди збіжуться.”

“Твоя жінка з глузду з’їхала!” — мати миттєво перевела зір на зятя. “Каже, на роботу влаштувалася, розлучитися хоче!”

Тарас повільно повернувся до Оксани. У його очах блиснуло щось холодне, зміїне.

“Ось як?” — протягнув він. “І давно це тобі спало на думку, кохана?”

Оксана відчула, як по спині пробіг холодок. Цей тон вона знала дуже добре — оманливо ласкавий, що віщував бурю.

“Не на думку спало, Та”Не на думку спало, Тарасю, а вирішила,” — вона сама здивувалася твердості в своєму голосі.