Однолюбка зі Щирим Серцем

ОЛЕКСА-ОДНОЛЮБ

Олекса що-вихідних возився зі своїм мотоциклом у гаражі біля хати. Навколо нього товпилися хлопці, присіли навпочіпки біля «залізного коня», немов зграйка горобчиків, і пильно спостерігали, як господар то чистить двигун, то підкручує гайки, то шматком тканини витирає до блиску нікельовані деталі.

— Ого-о, як жару даватиме! — захоплено повторювали хлопці. — Олекса, а нас покатаєш?

— Не можна вас, малі ще, а мотоцикл — справа серйозна, це ж не ровер…

Хлопці зітхали, тоді Олекса м’якшав:

— Ну, може, пару кіл по двору… тільки дуже тихо.

«Горобчики» раділи, а потім мчали на футбольне поле, схопивши м’яч. Олекса повертався додому, мився, а мати лаяла:

— Коли в тебе вже дівчина з’явиться? Ось у Коваленків уже другий син одружився, а вони обидва молодші за тебе. Про що ти думаєш? Уже не хлопчик, щоб у гаражі із залізом копирсатися…

«Залізом» мати називала і дідову стару машину, яку він віддав Олексі, коли той повернувся з армії. Олекса довів її до блиску, поставив на хід і перефарбував — тепер вона сяяла, мов нова.

— Мій «Запорожець» немов заново народився, стільки сил у нього вклав — аби дід тішився. Тепер його й продати б із задоволенням куплять. Та тільки жаль… — пояснював він матері.

— Усе добре, але шостий рік, як ти з армії, а дівчини все нема. Боюся, що залишишся із цим залізом, а щастя ж у сім’ї, сину… — зітхала Ганна Михайлівна.

— Та де ж я дівчину знайду? На танці не ходжу — не подобається ногами дзиґати, у кіно темно — нікого не розглянеш, — сміявся син.

— Авжеж, та й про що з тобою порядндівчина розумна розмовлятиме? — махнула рукою мати, — і це моя провина, каюся: ні книжок ти не читав, окрім шкільних, ні театру в нашому місті нема, а в музеї тебе не затягнеш, тільки залізо в голові.

— Та я ж і працюю з технікою, мамо, — відповідав Олекса, — і повір, мої руки потрібні людям.

— Потрібні, тільки відмити їх неможливо, — усміхалася мати, — усе рушники в мазуті, спеціально темні купую. І яка ж дівчина з тобою про машини розмовлятиме?

— Яка? Та яка полюбить… — Олекса дивився на свої руки.

— Хоч би до музею сходив, підняв би культурний рівень, сину.

— Один? Ні за що, — категорично заперечував він.

— Чому один? У племінника твого Валерка канікули — візьми його, сестра тільки подякує, — наполягала мати, — пройдіться містом, морозива поїсте, ось тобі й культурний вихід.

— Розвідка щодо панночок? — сміявся Олекса.

Минуло кілька днів, і мати оголосила за вечерею:

— Завтра субота. До нас Валерко прийде.

— І що? — не зрозумів син.

— Я обіцяла йому, що ви до музею підете, — нагадала вона, — він радий і чекає. Прийде в святковому.

— А… — згадав Олексій, — ну, добре, підемо, раз обіцяли.

Погода видалася чудовою. Спочатку вони зайшли в кав’ярню з’їсти морозива, а потім вже, як обов’язок, — до музею.

Касирка сказала:

— Поспішайте, екскурсія вже почалася, доженете групу в першій залі!

Валерко пройшов уперед, щоб краще чути, а Олекса, навпаки, ховався за людьми, немов соромився.

Та він добре бачив дівчину-екскурсовода й не пропускав жодного її слова, бо як тільки побачив її — тендітну, наче фігурку, у білій сукні з прозорими намистами та блакитними очима — так і завмер.

Вона часто зверталася до дітей, загадувала загадки. Тонкі пальці, що тримали указку, нагадували лапку чарівної пташки.

Олекса не міг відірвати погляду від її очей та тонкої талії — наче був зачарований.

Коли група розійшлася, він вийшов на сонячну вулицю, але думки залишилися в музеї.

— Ще прийдемо, — пообіцяв він Валеркові, — завтра.

Наступного дня Олекса відразу запитав у касирки:

— Як звати вчорашню екскурсоводку?

— У нас їх багато, молодий чоловіче.

Він незграбно описав дівчину.

— А, це Мар’яна! Сьогодні її нема — везе екскурсію з Києва.

Розчарований, Олекса ледве дотягнув до наступних вихідних.

У музеї було тихо. До них вийшла Мар’яна — у строгому сірому костюмі, але ті самі прозорі намиста блищали на грудях.

— Олексію? — раптом спитала вона.

— Так… а ви звідки мене знаєте?

— Ми в одній школі вчилися. Ти за техніку відповідав, а я з десятого класу… Вела шкільні передачі. Не пам’ятаєш?

— Вибач, ні… Але мені здалося, що я тебе знаю, наче з іншого життя.

Вони розговорилися. Мар’яна розповіла, що працює тут уже два роки, а Олекса пообіцяв їй допомогти, якщо зламається машина.

Обмінялися номерами.

Виходячи, Валерко сказав:

— Я готував питання, але ти питав лише про неї.

— Тепер ми часто тут буватимемо, — усміхнувся Олекса.

Новина про те, що він кожен вечір їздить на «Запорожці» на побачення, зраділа всю родину.

Дід казав:

— Знав, що моя машина ще послужить добрій справі.

Мати додала:

— Він однолюб… Тільки б Мар’яна це зрозуміла.

— Не поспішай, — сміявся дід.

Півроку вони зустрічалися, а перед Новим роком одружилися.

«Запорожець», прикрашений стрічками, везе молодих із ЗАГСу.

Валерко несе фату, гордий, що бере участь у весіллі.

Дід зітхнув:

— Ось, Валерку, бери приклад.

— Та я ще не скоро одружуся, — сміявся хлопчик.

— Постараюся дожити, — жартував дід.

— Ти не хворій, живи довго, — обійняв його Валерко.