Вона ледь відчинила двері, затягнула через поріг важку сумку, вдихнула, і раптом із кімнати почулися звуки:

**Щоденник Марійки**

Я відчинила двері, втягла важку сумку через поріг, перевела дух. І в ту ж мить із кімнати почулося:

«Марійко, нарешті! Що смачненького принесла? І взагалі, де ти пропадала? Я вже з голоду зів’яну!»

Настрій, і без того не найкращий, згорнувся в колючий клубок. Зрозуміло, Петро знову цілий день ганявся падишахом по дивану — або перед телевізором, або в комп’ютері в «танчики». Підлога, як була брудною, так і залишилась. І навіть білизну в пральку засунути не подумав. Зате я, бачиш, запізнилась — немовля голодне! А гроші, звісно, самі в шафці народжуються!

Важкими кроками, немов сантехнік, я пройшла на кухню, розпакувала сумку та, не переодягаючись, швиденько почала готувати вечерю — сама ж голодна! Недоліки свого роздратування вилилися на ні в чому не винні каструлі та сковорідки.

Петро слухав, слухав, як я люто брязкаю посудою, та врешті не витримав — шум заглушав навіть телевізор. Зі скрипом він зліз із дивана й вирушив налагоджувати «тишу».

«Марійко, ну чого ти лунаєш, як кузня? Я ж навіть новин не чую!»

Я шпурнула на стіл тарілку:

«Їж і мовчи! Як хочу, так і лунаю! А ти, ледар, у кузні й віку не провів!»

Петро насупився, але сів і взявся за картоплю з м’ясом. Я продовжувала щось грюкати, навіть не сіла, їла стоячи. Його вразило моє запитання — він думав про інше.

«Поки ти диван продавжував, білизну в пральку хоча б закинув?»

Він розвів руками:

«Марійко, яку ще білизну? Ти жартуєш? Прати — це жіноча справа, а я мужик, я в цьому нічого не тямлю й тямити не повинен! Засуну, а потім знову кричатимеш, що я синтетику зварив або пуховик на режимі для кросівок постирав!»

«Мужик із тебе, як із мене королева Єлизавета! І, звісно, за все життя ти не знайшов часу навчитись користуватись хоча б пральною машинкою!» — гаркнула я.

Петро образився по-справжньому.

«Марійко, це вже занадто! Ти зайваєшся! Зрозуміло, тобі не подобається, що я зараз без роботи. Але це тимчасово! Я не можу йти куди попало, де треба горбатитись, а платять копійки! Крім того, чоловік має знайти себе у справі! Це не за день стається! А ти з мене тільки ноги не витираєш! За що?»

З почуттям самозбереження в нього сьогодні щось було не так. Інакше він би вже відчув підступ, коли я раптом замовкла. Але він нічого не помітив, і його понесло далі.

«Ти ж жінка, Марійко! Ти маєш бути ніжною та турботливою! А ти постійно репетуєш, як сантехнік Грицько! Хіба складно ходити тихенько й класти речі акуратно?»

Я коротко фуркнула, але його інстинкт самозбереження міцно спав, мабуть, навіть хропів. Він доїв картоплю, закинув тарілку в мийку й почав ходити по кухні, як Іван Мазепа по палацу.

«І ще, Марійко, тобі варто виявляти до мене хоч трохи поваги! Я ж чоловік, твій чоловік, це мені за законом належить! Подивись хоча б на Оленку! Як вона обережно поводиться зі своїм Андрієм — пилинки здуває! І живуть вони душа в душу — ніколи ні крику, ні галасу. Ось як треба! Чому я маю тебе таким простим речам навчати?»

Петро зробив черговий розворот біля вікна й лише тоді відчув щось не те. Я прискіпливо дивилась на нього, а в правій руці у мене лежала ручка сковорідки. Чавунної. Важкої. А я жінка кремезна, легко нею упораюсь…

«Оленка… з Андрієм…» — протягнула я з посвистом.

Оленку й Андрія в нашому будинку всі знали. Пара з Західної України, отримала квартиру в подарунок від родичів. Оленка була скромною, дбайливою, а Андрій працював на двох роботах, щоб родина ні в чому не мала потреби.

«Оленка…» — повторила я, і Петро завмер.

«Знаєш, друже, ти маєш рацію, вона добра дружина. Але дещо забув. Вірніше, кого — Андрія.»

Петро підняв брови.

«Бачиш, Петре, Андрій щоранку біжить на будівництво, потім до брата в магазин, розвантажує ящики, а в вихідні стоїть за прилавком. І себе він не «шукає», а якщо й шукає, то лише у вільний час. А Оленці то сережки купить, то сукню — вона постійно хвалиться. То звісно, вона може й витанцьовувати навколо нього — вона ж за каменною стіною! В неї голова не болить, на що жити, у неї він болить. А Оленка сидить вдома та доглядає за ним. І справді старанна.»

Петро вирячив очі, не розуміючи, до чого я веду. А я продовжувала, потихеньку ляскаючи сковорідкою по долоні:

«А тепер глянь на нас. Хто в нас на двох роботах горбатиться? Це я, Петре! А вдома сидиш ти. То якщо порівнювати нас з Оленкою та Андрєм, то я — Андрій. А ти в нас, Петре, — Оленка!»

У Петра аж щелепаПетро зітхнув, взяв мийку та терпляче почав мити посуд, а в голові вже малював своє нове життя, де він не просто Оленка, а справжній Андрій.