Таємниця кузини

ЗИНКА-КУЗАКА

Моя кузина Зинка з дитинства була для мене взірцем. Вона жила у Львові, а я — у Хмельницькому. На літні канікули батьки щороку відправляли нас у село до діда з бабою. Там ми з Зіночкою не розлучалися ні вдень, ні вночі. То були щасливі часи.

Усе в сестрі мені подобалося: і статура, і розкішні кучеряві волосся, і столичні наряди. Хоча зараз, з висоти прожитих років, розумію — вона аж ніяк не була красуньою. Дивлюся на дитячі фото — невисока, пухкенька дівчинка з нерівними рисами обличчя. До того ж у Зіни була погана дикція. Але її чарівність та оптимізм перекривали всі недоліки. Хлопці весь час кружляли довкола неї, як бджоли навколо меду.

Зіна могла б бути отаманом — так ловко керувала ватагою. Діти слухалися її беззаперечно. Вона була з тих гарячих, відчайдушних дівчат. Часто її вчинки мене налякували. Я ж була тихою та слухняною…

Одного разу Зінка привласнила новеньку книжку про Вінні-Пуха. Взяла її в сільській бібліотеці «почитати», а в кінці літа забрала з собою до Львова. Я тремтіла, як осиковий лист. Раптом хтось дізнається! Нам тоді було по вісім. Для мене цей вчинок був незбагненним. Адже ми ж були октятами — чесними дітьми! Але в душі я захоплювалася такою сестрою та пишалася нею! Згодом книжку довелося повернути. Наш дід наполіг. І ще й довгу мораль прочитав. А бабуся «підтвердила» його слова крапивою. Того дня нас покарали: позбавили солодощів. Я страждала за мовчання, як сказала бабуся, «неймовірного» злочину:

— Ви що, дівчата, не знаєте — у селі всі стени скляні! Тільки скажи — і завтра всяДовкола все роскидають, а біля чужого рота воріт не поставиш — онуки вчителя, виявляється, злодійки!