Кохання без обіймів

**Любовь без права на близькість**

Квітневий дощ стукав у вікно, коли Олена Миколаївна підвелася зі свого кабінетного крісла. Білий халат зморщився, а втома вже гнітила плечі, хоча до кінця зміни лишалося ще добрих чотири години. У коридорі неврологічного відділення кипіло звичайне життя — медсестри поспішали між палатами, родичі пацієнтів перешіптувались у кутках.

— Докторе Жуковська, до вас відвідувач, — промовила молоденька медсестра Марічка, зазирнувши у двері.

— Хто саме?

— Чоловік пацієнтки із сьомої палати. Шевченко, здається.

Олена Миколаївна кивнула й відклала історію хвороби, яку вивчала. *Шевченко*. Це прізвище змусило серце закалатати швидше, хоч вона всіма силами намагалася стримувати емоції.

У кабінет увійшов високий чоловік років п’ятдесяти з сивиною на скронях і втомленими каріми очима. Тарас Шевченко тримав у руках пакет із фруктами й виглядав збентеженим.

— Добрий день, лікарко. Як моя дружина?

— Присідайте, будь ласка, — Олена Миколаївна показала на стілець перед столом. — Стан Ганни Степанівни стабільний. Лікування дає позитивні результати.

Тарас полегшено зітхнув і провів долонею по волоссю.

— Дякувати Богу. Я так хвилювався цілий тиждень. Коли в неї стався напад, я подумав, що втрачаю її назавжди.

Олена Миколаївна дивилася на нього й відчувала знайомий біль у грудях. Біль, що засіявся там півроку тому й не давав спокою ні вдень, ні вночі.

— Тарасе Івановичу, ваша дружина сильна жінка. Інсульт не був надто великим, мова вже покращується. За належного догляду вона зможе повернутися до нормального життя.

— Дякую вам за все, що ви робите, — він подивився їй у вічі. — Я знаю, що ви доглядаєтеся за Ганною більше за інших лікарів. Вона сама мені казала.

Олена Миколаївна відвела погляд. Так, вона дійсно приділяла Ганні Степанівні більше уваги. Та не через професійний інтерес, а через почуття провини, що гризло її зсередини.

— Це моя робота. Кожен пацієнт вартий уваги.

— Все одно, дякую. Можна я її відвідаю?

— Звісно. Тільки не перевтомлюйте її розмовами.

Тарас підвівся, але не поспішав йти.

— Лікарко, можна особисте запитання?

Олена Миколаївна напружилася.

— Слухаю.

— Ви заміжня?

Питання зависло у повітрі. Вона дивилася на Тараса й розуміла — це не просто цікавість. У його очах читалося те саме, що й у неї.

— Ні, — тихо відповіла вона. — Не заміжня.

— Зрозуміло. Пробачте за нескромність.

Він направився до дверей, але на порозі обернувся.

— Олено Миколаївно, я хотів сказати… Якби обставини були інші…

— Не треба, — перебила вона. — Будь ласка, не треба.

Тарас кивнув і вийшов. Олена Миколаївна залишилася сама, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Вона підійшла до вікна, за яким шумів весняний дощ.

Все почалося минулої осені, коли Ганну Степанівну привезли з першим нападом. Тоді це був легкий мікроінсульт, і вона швидко пішла на поправку. Але її чоловік Тарас щоВони тихо чекали, але навіть у цьому очікуванні знаходили маленьку надію, що колись їхня любов стане справжньою, без жалю і провини.