Сама серед близьких

Одинока серед своїх рідних

– Мамо, ну що ти знову переймаєшся! – роздратовано кинула Марічка, навіть не підводячи голови від телефону. – Ну не приїхали на твій день народження. У людей свої справи.

– Які справи? – тихо запитала Ганна Степанівна, стискаючи в руках серветку. – Оленка обіцяла приїхати з дітьми, а Дмитро казав, що визволиться. А Андрій взагалі казав, що подарунок уже купив.

– Ну й що? – Марічка нарешті відірвалась від екрану. – Оленка з дітьми хворими сидить, у Дмитра проблеми на роботі, а Андрій у відрядженні застряг. Ніхто ж навмисно не робить.

Ганна Степанівна мовчки накривала стіл у вітальні. Красива скатертина, найкращий посуд, який діставався лише по особливих випадках. Сімдесят років – хіба не особливий випадок? Вона купувала продукти цілий тиждень, готувала зранку улюблені страви дітей. Оселедця під шубою для Оленки, смажену картоплю з грибами для Дмитра, торт «Київський» для Андрія.

– Марічко, а може, подзвонимо їм ще раз? – попросила вона. – Може, вони ще встигнуть?

– Мам, ну годі! – Марічка підвелася зі столу. – Мені вже треба додому. Сашко сам з дітьми сидить, втомиться.

– Але ми ж навіть не поїли як слід…

– А що тут їсти? Салатики різні. Я вдома нормально поїм.

Ганна Степанівна дивилася, як молодша донька збирає сумку. Швидко, поспіхом, ніби боїться запізнитися на щось дуже важливе.

– Гаразд, мам, не сумуй. Наступного разу всі зберуться, побачиш.

Поцілунок у щоку, клацання дверей. Ганна Степанівна лишилася сама за накритим столом на шість персон.

Вона довго сиділа, дивлячись на порожні тарілки. В квартирі стояла тиша, яку порушував лише тикання годинника на стіні. Ті самі часи, які подарував покійний чоловік на тридцятиріччя. Скільки свят вони відзначали за цим столом! Дні народження дітей, Новий рік, закінчення школи, весілля…

Ганна Степанівна підвелася й почала прибирати зі столу. Оселедця під шубою спакувала у контейнер – завтра віднесе сусідці Наталі. Картоплю з грибами теж у холодильник. Торт порізала на шматочки і теж сховала. Чимало вийшло.

Коли все було прибрано, вона сіла у улюблене крісло чоловіка й дістала телефон. На екрані світилися непрочитані повідомлення.

«Мамочко, з днем народження! Вибач, що не змогла приїхати. Діти хворіють, температура під сорок. Обов’язково навідаю на вихідних. Цілую». Це від Оленки.

«Мам, вітаю! Проблеми на роботі, можуть звільнити, не можу відволікатися. Подарунок передам через Марічку. Здоров’я тобі». Дмитро, як завжди, коротко.

«Мамусю, з ювілеєм! Застряг у Львові, рейс скасували. Компенсую при зустрічі. Люблю». Андрій, наймолодший.

Усі вибачаються, усі люблять, усі обов’язково приїдуть потім. Ганна Степанівна сховала телефон і заплющила очі. Втома навалилася раптом, важка й липка.

Наступного дня вона прокинулася від дзвінка у двері. На порозі стояла сусідка Наталя з букетом хризантем.

– Ганно, з днем народження тобі вчорашнім! – усміхнулася вона. – Вибач, що вчора не привітала, у внучки змагання були.

– Дякую, Наталю, – Ганна Степанівна прийняла квіти. – Заходь, чай поп’ємо.

– Як пройшло свято? Діти приїжджали?

Ганна Степанівна поставила чайник і мовчала. Наталя зрозуміла без слів.

– Знову не змогли?

– Справи в них, – тихо відповіла Ганна Степанівна. – Робота, діти хворіють…

– ГаВона глянула на квіти, потім у вікно, де світило сонце, і раптом усміхнулась – життя, нарешті, починалось заради неї самої.