Перша зрада сестри

— Як ти могла?! — кричала Мар’яна, трясучи зім’ятим папером у руках. — Як ти могла підписати цю дурни́цю?!

Оксана здрігнулася, відставила глиня́ну чашку з чаєм і повільно обернулася до сестри. На її обличчі не було жалю, лише втома.

— Підписала й підписала. Що тут такого? — зни́зала вона плечима. — Хату все одно треба продавати, ти сама ж казала…

— Казала?! — голос Мар’яни тремтів від обурення. — Я казала, що треба вирішувати разом! РАЗОМ, Оксанко! А ти за моєю спиною, потиху, з риєлторами домовилася! Та ще й ціну у півтора рази нижчу поставила!

— Не у півтора, а… — почала було Оксана, але сестра перебила.

— У півтора чи у два — яка різниця?! Це ж мамин дім, розумієш? Нам обом! А ти вирішила, що можеш самовладно розпоряджатися!

У кухні стихло. Лише старі дерев’яні годинники на стіні, ті самі, що мама колись привезла з Польщі, відміряли секунди. Оксана мовчки стояла біля вікна, дивлячись у двір, де вони з Мар’яною колись грали у «класики».

— Ти взагалі уявляєш, що робиш? — продовжувала Мар’яна, але вже тихіше. — У мене син університет збирається, грошей треба немали. А у тебе донька заміж виходить, весілля влаштовувати. Чи не бачиш, що нам обом ці кошти життєво потрібні?

— Ось саме тому я й поспішила, — обернулася Оксана. — Поки є покупці, поки інтерес до нашої вулиці є. Потім може ніхто не візьме.

— Але ми ж домовлялися! — у голосі Мар’яни пролунали сльози. — Ти ж обіцяла, що рішення будемо приймати разом!

— Домовлялися, домовлялися… — махнула рукою Оксана. — А потім ти тиждень у селі була, телефон не брала. Покупці чекати не будуть, у них вибір великий.

Мар’яна сіла на стілець, сховала обличчя у долонях. Договір лежав на столі, ніби кепкуючи з неї.

— Мені довелося їхати до тітки в село, — прошепотіла вона. — Вона хворіла, зовсім сама. Я ж казала тобі…

— Казала, не казала… — відмахнулася Оксана. — Справа зроблена. Гроші отримаємо за місяць, поділимо навпіл — і справу з кінцем.

— Справу з кінцем?! — зіскочила Мар’яна. — Ти вважаєш, що все так просто?

Оксана налила собі чаю, сіла навпроти. Вигляд у неї був спокійний, майже байдужий.

— А що ще? Хату продаємо, гроші ділимо. Чесно ж.

— Чесно… — гірко посміхнулася Мар’яна. — А чесно було не запитати мене? Не дочекатися, поки я повернуся?

— Мар’янко, годі драми! — скривилася Оксана. — Здається, що за проблема? Все одно ж ніхто з нас тут жити не збирається.

— Не збирається?! — очі Мар’яни спалахували. — Хто кожні вихідні сюди приїжджав? Хто в городи́ копався, дах лагодив? Хто сусідам за двором допомагав?

— Ну і що? — знизала плечима Оксана. — У тебе хобі таке. А я, між іншим, усі комуна́льні протягом років оплачувала.

— Комуна́льні… — Мар’яна підвелася, підійшла до вікна. — Оксанко, ти пам’ятаєш, як ми тут жили? Як мама нас виро́щувала? Пам’ятаєш, як у цій кухні уроки вчили?

— Пам’ятаю, — сухо відповіла Оксана. — І що?

— Як «що»?! — обернулася Мар’яна. — Це ж наша пам’ять! Наше дитинство! А ти його продаєш якомусь дядькові Петрові за безцінь!

— Не за безцінь, а за нормальні гроші. І не дядькові, а родині з дітьми. Їм дім потрібен, а нам гроші. Усе справедливо.

Мар’яна поволі взяла договір у руки. Перегортала сторінки, і обличчя її блідло.

— Оксанко, а що це за пункт? — показала вона на рядок. — Тут написано, що продавець одна — Оксана Андріївна Шевченко. А де ж я?

Оксана відвела погляд.

— Це… технічний момент. Оформили на мене, бо я в місті, а ти в області. Нотаріусу так зручніше.

— Нотаріусу зручніше?! — голос Мар’яни перейшов у крик. — Оксанко, що ти робиш?! Виходить, дім — твій? А мені потім половину з милості віддаси?!

— Та не кричи! — скривилася Оксана. — Сусіди почують, пі́дуть чутки. Кажу, це формальність.

— Формальність… — Мар’яна знову сіла, важко дихаючи. — Оксанко, ми з тобою сестри. Однією матір’ю народжені. Як ти могла так вчинити?

— Та нічого я не вчинила! — спалахує Оксана. — Дім продала, гроші отримаю, з тобою поділюсь. У чому проблема?

— У тому, що ти мені не довіряєш! — ударила кулаком по столу Мар’яна. — У тому, що вирішила за мене! У тому, що вважаєш мене дурною!

— Не вважаю! — відмахнулася Оксана. — Просто я практичніша. Завжди була практичнішою.

— Практичніша… — гірко усміхнулася Мар’яна. — А пам’ятаєш, як мама хворіла? Хто до лікарів їздив? Хто у лікарні чергував? Хто ліки купував?

— Ну і що? — стиснула губи Оксана. — Я тоді на двох роботах крутилася! На лікування заробляла! А ти була вільною, ось і сиділа в лікарняВони мовчки дивилися одна на одну, і раптом Оксана заплакала, а Мар’яна взяла її за руку, бо зрозуміла, що цей дім уже давно перестав бути просто мурами — він був останнім мостом між ними, і якщо його зруйнувати, можна втратити щось набагато важливіше.