Коли валіза без ручки стає пригодою…

— Вітьку, більше до мене не заходь, добре? — спокійно попросив я.

— Як це? Сьогодні не приходити? — не зрозумів Вітько.

…Був ранній ранок, Вітько вже стояв на порозі в передпокої. Він поспішав на роботу.

— Ні, взагалі не приходи, — уточнив я.

— Гм… Що трапилось, Оленко? Та ладно, подзвоню тобі в обід, — Вітько швидко поцілував мене і вибіг. Я закрила за ним двері. Зітхнула з полегшенням.

…Я давно вагалася перед тим, як це сказати. Мені було нелегко. Вітько став майже рідним.

Цієї ночі я була пристрасною і ненаситною. Я прощалася. Вітько нічого не зрозумів, не здогадався. Він лише здивувався:

— Оленко! Ну ти сьогодня просто королева! Будь завжди такою! Люблю тебе, дівчинко!

…Колись ми дружили сім’ями. Я, мій чоловік Сергій, Вітько і його дружина Зірка (так він ласкаво називав свою Зоряну).

Молодість була шумною, безтурботною і бешкетною. Справді, Вітько мені завжди подобався. Якщо купувала сукню, взуття, сумочку — трохи й заради нього. Уявляла: а чи сподобається йому? Зірка була моєю найкращою подругою.

Скільки всього ми разом пережили! Не переказати. Я відчувала, що Вітько до мене небайдужий. Але між нами завжди була дистанція.

На зустрічах він ніжно мене обіймав, нашіптував на вухо:

— Лено, як я по тобі сумував!

Загалом, гадаю, коли сім’ї дружать, хтось обов’язково комусь подобається. Людина ж слабка на спокусу. Напевно, хтось таємно зітхає, а хтось закоханий у дружину приятеля. Тому й дружать. До певного моменту… Я не вірю у дружбу чоловіка й жінки. Напевно, між такими «друзями» вже було, є або буде щось більше. Це як розпалювати вогонь біля копи сіна. Рано чи пізно — все згорить. Може, рідкісні винятки й бувають.

…Мій Сергій солодко облизувався, поглядаючи на Зірку. Я не раз це помічала і давала чоловікові ляпаси.

Сергій сміявся і відмахувався:

— Лено, не вигадуй! Ми ж друзі!

А потім жартівливо додавав:

— Хто в землі лежить, той не грішить…

У Зірці я була впевнена, як у собі. Вона не переступила б межі. А от мій Сергій любив збирати малину в чужих садах. Тому ми й розійшлися через двадцять років спільного життя. Він одружився з однією такою «малиною», коли вона залепетала про спадкоємця. До того часу наші діти вже виросли й покинули рідний дім. Я зібрала Сергію валізу і благословила на другий шлюб.

«Ось воно — жіноче самотнє життя», — спочатку сумувала я.

Зірка з Вітьком часто забігали, намагаючись мене розважити. Але, чесно кажучи, я не страждала. Хоча свята розлюбила дощенту. Саме тоді особливо відчувала самоту. Немає з ким поговорити, посваритися, поплакати в крайньому разі.

…Через три роки Вітько овдовів. Так, від смерті ні хрестом, ні пером. Зірка важко хворіла цілий рік і перед смертю заповіла мені свого чоловіка.

Так і сказала:

— Лено, придиви за Вітьком. Не хочу, щоб він дістався іншій. Ти йому завжди подобалася, я це відчувала. Живіть разом.

Вітько відпізнався, поставив дружині гранітний пам’ятник, на могилі висадив квіти. Згодом почав частіше приходити до мене. Я з щирим серцем приймала, допомагала пережити втрату. Готова була оточити його турботою, теплом, любов’ю. Нам із Вітьком було про що згадати, над чим посміятися та поплакати.

…Багато ми пройшли. Радість і горе ділили на двох. Зблизилися ще тісніше.

Але з часом я почала втомлюватися від цих стосунків. Все частіше дратувалася на Вітька, причеплялася до кожної дрібниці. І зрозуміла — не моє це! Не моє!

Запах не той, ліжко холодне, гумору нема. Мені здавалося, що Вітько говорить, як сліпий про колір. Його мова мене бісила. Говорить день до вечора, а слухати нічого. Він був нудним, занадто примхливим, перебірливим у їжі, у одязі. Одним словом, як місяць не світи — все не сонце. Мабуть, Зірка дуже любила його, раз витримувала всі витребеньки?

Почалися душевні муки. Можливо, я звикла жити сама, без зайвих мешканців. Уся моя симпатія до Вітька розвіялася. А коли він просто почав мене дратувати, я вирішила мирно розійтися. Вирішила: дарую останню запам’ятовувальну ніч — і розлучуся назавжди.

А Вітько? Він щиро мене любив і вважав, що у нас все чудово. На всі мої випади лише ніжно посміхався. Цілував руки, не ображав поглядом. Ніколи не сперечався, не обижався.

Бувало, дурнувато посміхнеться:

— Леночко, не сердься. Я все владнаю. Ти від мене не втечеш. Хто ще так любитиме тебе, як я?

І справді — хто? Після таких слів я танула, як віск.

…Вітько зателефонував мені в обідню перерву.

— Оленко! Що сталося? Ти в порядку? — схвилювався він.

— У порядку. Приходь— Гаразд, прийду пораніше, — я поклала трубку і зітхнула, розуміючи, що ще нічого не закінчено, але вже немає сил боротися з цим клубочком провинності, звички та минулого.