Жінка, що заполонила моє серце

Ярина стоїть коло вікна на кухні, жує вчорашній хліб з маслом та дивиться у двір. Ранок сірий, дощовий, як і її настрій останні тижні. За шибкою мелькнув знайомий силует — Тетяна Миколаївна йде до під’їзду, тягнучи важкі торби.

— Мам, твоя сусідка знову сама тягає покупки, — гукає Ярина до
Але й наступного ранку, прокинувшись, Ларюся Миколаївна знову дивилася на Валерію нерозуміючим поглядом, хоч у глибині її серця завжди лишалась любов до тієї, кого вона називала своєю єдиною дочкою, бо хвороба крала спогади, але не те золото щирості яке виплекали роки, коли біологічний годинник байдуже відбивав останні хвилини звичності, але не зв’язок між ними.