Не хочу таку доньку

– Не треба мені такої доньки! – вигукувала Ярина Петрівна, махаючи пом’ятим аркушем паперу. – Сором для родини! Як я людям у вічі дивитимусь?

– Мамо, заспокойся, будь ласка, – благала Оксана, стоячи в кухонних дверях з почервонілими від сліз очима. – Давай поговоримо як слід.
– Та що казати? – голос матері різшав. – Університет кинула, роботи гідної не знайдеш, а тепер ще й це! З якимось зв’язалася, худу славу на весь квартал накликала!

Сусідка, тітка Марічка, обережно визирнула з сусідньої хати, почувши галас. Ярина Петрівна вловила її цікавий погляд і спалахнула ще дужче.

– Бачиш? Уже й сусіди відають! – шпурнула вона папір на стіл. – Двадцять п’ять літ годувала-доглядала, все найкрасніше віддавала, а ти отак мені віддячила!

Оксана підняла впалий листок, розгладила його тремтячими руками. Це була заява про реєстрацію шлюбу. Її заява.

– Мамо, та я ж щаслива, – спробувала вона пояснити. – Олексій добряча людина, він мене кохає…

– Добряча? – Ярина Петрівна голосно засміялась, та сміх був гіркий і злий. – Розлучений, з дитиною, без певного заробітку, старший за тебе на десять років! Та ж справжній альфонс!

– Неправда! Льоша працює, у нього власна майстерня, ремонтують авто…

– Майстерня! – зневажливо фукнула мати. – Гараж, мабуть! І що? Збираєшся життя нюхати бензин і мазут?

Оксана опустилась на стілець, відчуваючи, як підгинаються коліна. Вона готувалась до цієї розмови днями, повторювала слова, сподівалась на розуміння. Та все пішло зовсім не так.

– Мамо, я вже не дитина. Мені двадцять п’ять.

– Саме тому! – скрикнула Ярина Петрівна. – У твої роки я вже була заміжня за твоїм батьком, на фабриці працювала, квартиру чекали. А ти? Тиняєшся бог зна де та з ким!

– Тато теж нас кинув, – тихо промовила Оксана й миттю пошкодувала.

Материне обличчя збіліло від люті.

– Як смієш?! Твій батько загинув! Він нас не кидав!

– Пробач, мам, не те сказала…

– Саме те! – Ярина Петрівна заходила кухнею, мов роздражнена левиця. – Ти хочеш повторити мою долю? Самотній із дитиною на руках лишитись? Цей твій Олексій одну родину вже зруйнував!

– Розійшлися за обопільною згодою. Не склалося в них.

– Та не склалося! – мати сіла навпроти дочки, впіраючись у неї поглядом. – А з тобою, кажеш, вдасться? Уявляєш, у що вплутуєшся? У нього ж дитина від першої! Аліменти платити треба! На що тобі тоді жити?

Оксана мовчала, потираючи скроні. Голова розривалась від криків, а в грудях стиснуло. Вона так мріяла розказати матері про своє щастя, разом клопотатись біля весілля, вишукувати сукню…

– І взагалі, – продовжила Ярина Петрівна, – де ти його відкопала? У якому підвалі знайомилась?

– На іменинах у Лесі Ковальчук. Пам’ятаєш, казала тобі?

– Леся Ковальчук! – мати сплеснула руками. – Та розпусниця ж, яка втретє заміж виходить! Завидні знайомства!

– Мам, та до чого тут Леся? Льоша там випадково був, друг його запросив…

– Випадково! Такі хлопці ніде випадково не бувають. Навмисне шукають наївних дівчат на кшталт тебе.

Оксана схопилась на рівні ноги.

– Годі! Ти ж його й не знаєш, а вже судиш!

– Нащо знати? – теж підвелась Ярина Петрівна. – По тобі все видно. Як примарна ходиш, схудла, під очима синяки. Це й є твоє щастя?

– Схудла від хвилювань. Знала, що ти не схвалюватимеш
Та справжня любов Оксани й Олега, що кріпла роками разом із їхнім малечею Мишкою, з часом розтопила лід у серці Мирослави Петрівни, що нарешті по-справжньому прийняла зятя як сина, бачачи щастя дочки.