Право на помилку.

Соломія дізналася про батькову коханку випадково. Того дня вона пропустила школу, аби супроводжувати подругу до тату-майстра. Необачно було йти до торговельного центру у формі, тому заскочила додому перевдягнутися. Їдва натягуючи джинси, вона завмерла — у дверях гримнув замок. Майже впала, коли одна нога застрягла в штанині, почувши батьковий голос:
— Зараз візьму форму й виїжджаю. Не можу ж сказати, що з тренування, якщо сумка під ліжком.
Та помилилася — це був голосовий. За хвилину чужі жіночі слова вразили її:
— Коханий, так тужила! Поспішай, бо вареники з вишнями остигнуть. Цілую!
Значення дійшло з запізненням. Голос упізнала першою — це ж тітка Ганна, батькова колега й сестра маминої подруги. Колись Соломія її обожнювала: тітка Ганна не вдавала всезнайки, любила розваги та слухала сучасну музику, не ті сумні пісні батьків. Та коли усвідомила, чому вона слать батькові такі повідомлення — перехопило подих.
Ключ знову повернувся, у квартирі стихло. Соломія опустилася на ліжко й прокрутила почуте. Так, батько зраджує. Що ж робити? Розповісти матері? Та як тепер спілкуватися з батьком і тією жінкою?
Не вирішивши, побігла до подруги — та вже скинула п’ять повідомлень. Весь місяць обирали ескіз, подруга доволі навчилася підробляти маминий підпис. Та тепер усе здавалося далеким.
— Соломіє, що таке? — не відставала подруга. — Надулася? Теж хочеш татуювання? Підроблю підпис!
Як же хотілося поділитися новиною, перекласти тягар… Жодному розповісти не насмілилась. Зітхнула:
— Авжеж про тату йдеться.
Наступні два тижні були кошмарними: ледве вчилась, уникала друзів, мовчала з матір’ю, грубила батькові. Не знала, як діяти. Одного разу ледь не випалила, та мати лаяла її за двійку з хімії. Посварилися люто. А ввечері мама увійшла з Соломіїним улюбленим шоколадним еклером:
— Даруй, котя. Переймаюсь за твої державні іспити. Так хочу, щоб у тебе все вийшло…
— Мам, та здам я їх! Цей еклер — мені?
— Тобі. Миримось? Не терплю сварок!
Соломія забрала еклер, поцілувала маму в щоку й пообіцяла собі: ніколи не завдасть їй такого болю. Якщо мама так переживає через дрібну суперечку, що буде, коли дізнається про батька? Треба зберегти її від правди.
Мовчки стала батьковим спільником: пояснювала його запізнення, нагадувала про родинні свята, відволікала маму під час його дзвінків. Сама ж ігнорувала його прохання, грубила та ледве стримувалася, аби не вилити всю злість.
Потім усе наче втамувалося: батько вчасно повертався, Соломія склала іспити й перейшла у десятий клас, а та історія забулася, немарний сон. До того ж вона зустріла Ореста — на два курси старшого, студента-юриста, що грав на бандурі. Вечорами гуляли компанією, але все частіше відставали, мріючи наодинці. Того вечора пішли до фонтану й не помітили, як зник час. Тепер лишалося сподіватися, що батьки не помітять запізнення. Крадькома пройшла до кімнати.
— Уф, схоже, пронесло.
— Соломіє?
Не пронесло… Мама зазирнула.
— Чому запізнилась?
Соломія чекала бурю, та мама говорила відсутньо.
— Пробач, із подругами забарилися. Ти добре виглядаєш?
Навіть у півтемряві поміти
Мар’яна проводила пальцем по щойно загоєній татуїровці, усвідомлюючи, що намагаючись уберегти маму від болю, сама заплуталася в брехні й зробила те, що здавалося правильним, але залишило за собою лише розчарування й нові рани, адже кожен наш вибір, навіть з найкращих мотивів, має свої наслідки, ланцюжком стукаючі в життя, як намистинки.