Він обрав сім’ю. Але не нашу.

— Та годі тобі, мамо! — Ігор різко відвернувся від вікна, де вдивлявся в машини, що проїжджали. — Хіба мало вже повторила? Я ж пояснював сотню разів!

— Пояснював?! — Віра Петрівна розвела руками. — Та що ти мені пояснював?! Що кидаєш нас ради якоїсь чужої тітки з дітьми?!

— Вона не чужа тітка! Олеся — моя дружина! — син стиснув кулаки, голос дрижав від злості. — І діти тепер мої! Розумієш? Мої!

Марійка мовчки сиділа за кухонним столом, крутила в руках чайну ложку. Сльози крапали просто в охолонулий чай. Вона не плакала — сльози лилися самі, як дощ за вікном.

— Твої?! — мати зареготала, і сміх той був страшніший за крик. — Та ти з глузду з’їхав! У тебе ж є рідна сестра, яка після аварії ледве ходить! У тебе є мати, що всю свою життю на тебе поклала! А ти… ти йдеш до чужих людей!

Ігор сів на край канапи, провів рукою по обличчю. Втомився від цих розмов, до болю у скронях втомився.

— Мамо, ну постарайся зрозуміти. Я дорослий чоловік, мені тридцять два. Маю право на власне життя.

— Власне життя? — Віра Петрівна сіла навпроти сина, взяла його за руки. — Ігорку, любий, та яке ж там життя з розлученою й двома чужими дітьми? Ти ж молодий ще, статний, робота добра. Знайдеш собі дівчину молодшу, народиш своїх діточок…

— Не хочу інших дітей! — він вирвав руки з материнських долонь. — Максимко та Соломійка — вони вже мої. Максимко учора назвав мене татом. Розумієш? Перший раз у житті хтось назвав мене татом!

Марійка схлипнула, підвелася зі столу. Прикульгуючи, повільно підійшла до брата.

— Ігорю, а як же я? — голос у неї був тихий, зламаний. — Ти ж знаєш, що я без тебе загину. Після аварії тільки на тебе сподіваюся. Мама пенсіонерка, грошей у неї як грибів після дощу. Хто мені допоможе, як не ти?

Братні обійми. Ігор пригорнув сестру, погладив по волоссю.

— Марійко, ж бо я не вмираю. Просто житиму окремо. Допомагатиму, звісно. Але в мене тепер своя родина.

— Своя родина була в тебе завжди! — не витримала Віра Петрівна. — Ми — твоя родина! Рідна!

— Олеся вагітна, — тихо промовив Ігор.
Повисла тиша. Тільки годинник цокав на стіні, а за вікном шумів дощ.

— Що ти сказав? — мати зблідла, сіла у крісло.

— Олеся чекає дитину. Нашу дитину. Розумієте тепер, чому я не можу її кинути?

Марійка відсунулась від брата, глянула на нього широко відкритими очима.

— А скільки їй? — запитала вона.

— П’ять тижнів поки що. Але лікарі кажуть, усе гаразд.

— Господи… — мати закрила обличчя руками. — Що ж ти наробив, сину? Що ж ти наробив?

Віра Петрівна пропрацювала вихователем у дитячому садку понад тридцять років. Діток любила всією душею, але своїх онуків від Ігоря уявляла зовсім інакше. Не від чужої розлученої з двома дітьми, а від доброї дівчини з пристойної сім’ї.

— Мамо, та що тут такого? — Ігор сів поряд із матір’ю, спробував обійняти. — Онука нарешті діждешся. Або онучку. Хіба це погано?

— Від кого діждусь? — вона відсунулась. — Від жінки, що вже раз вискочила заміж? Яка вже двох народила? Та хто вона взагалі? Звідки взялася?

— Олеся працює у нашій лікарні медсестрою в дитячому відділенні. Добра жінка
— Мама, замовкни вже! — Ігор різко відвернувся від вікна, де вдивлявся у машини на дорозі. — Скільки можна одне й те саме?! Я ж вже сто разів пояснив!

— Пояснив?! — Валентина Петрівна розвела руками. — Що ти мені пояснив?! Що кидаєш нас заради якоїсь чужої тітки з дітьми?!

— Вона не чужа тітка! Олеся — моя дружина! — син стиснув кулаки, голос тремтів від гніву. — І діти тепер теж мої! Розумієш? Мої!

Катруся мовчки сиділа за кухонним столом, крутила в руках чайну ложку. Сльози падали просто в охолонулий чай. Вона не плакала — сльози лилися самі, як дощ за вікном.

— Твої?! — мати гірко засміялась, і сміх був страшніший за крик. — Ти з глузду з’їхав! У тебе є рідна сестра, яка після аварії ледь ходить! У тебе є мати, що все життя на тебе поклала! А ти… йдеш до чужих!

Ігор сів на край дивану, провів рукою по обличчю. Втомився від цих розмов, до болю в скронях.

— Мам, спробуй зрозуміти. Я дорослий чоловік, мені тридцять два. Я маю право на власне життя.

— Власне життя? — Валентина Петрівна сіла навпроти, взяла сина за руки. — Ігорку, рідний, яке ж там життя з розлученою жінкою й двома чужими дітьми? Ти ж молодий, гарний, робота добра. Знайдеш собі дівчину молодшу, народиш своїх…

— Не хочу інших дітей! — він вирвав руки. — Макс і Марічка — вони вже мої. Макс учора папою назвав. Чуєш? Вперше в житті хтось назвав мене папою!

Катруся схлипнула, підвелася. Кульгаючи, повільно підійшла до брата.

— Ігорю, а як же я? — голос був тихий, зламаний. — Ти ж знаєш, що я без тебе пропаду. Після аварії тільки на тебе й надія. Мама пенсіонерка, грошей не має. Хто мені допоможе, коли не ти?

Братні обійми. Ігор пригорнув сестру, погладив по голові.

— Катрусю, ж я не вмираю. Просто житиму окремо. Допомагати буду, звісно. Але тепер у мене своя родина.

— Своя родина була в тебе завжди! — не витримала Валентина Петрівна. — Ми — твоя родина! Рідна!

— Олеся вагітна, — тихо сказав Ігор.

Повисла тиша. Тільки годинник цокав на стіні, та за вікном шумів дощ.

— Що ти сказав? — мати зблідла, сіла у крісло.

— Олеся чекає дитину. Нашої дитини. Тепер розумієте, чому не можу її кинути?

Катруся відійшла від брата, широко розплющила очі.

— А скільки їй? — спитала вона.

— П’ять тижнів поки. Але лікарі кажуть, усе добре.

— Боже ж ти мій… — мати сховала обличчя в долоні. — Що ж ти наробив, сину? Що наробив?

Валентина Петрівна тридцять років працювала вихователем у садочку. Дітлашків любила щиро, але своїх внуків від Ігоря уявляла зовсім інакше. Не від чужої розлученої жінки з двома дітьми, а від гарної дівчини з доброї родини.

— Мам, та що в цьому поганого? — Ігор сів поряд, намагався пригорнути. — Онука нарешті діждетесь. Чи онучку. Хіба це лихо?

— Від кого діждуся? — вона відсуннулась. — Від жінки, що вже раз одружилась? Що вже двох народила? Та хто вона взагалі? Звідки взялась?

— Олеся працює медсестрою у нашій лікарні, в дитячому відділенні. Гарна жінка, добра. Діти чудові, виховані.

— А де їх батько? — не вгавала мати.

— Загинув у війську, на Сході. Олесі лише двадцять два було, коли залишилась з двома малятами.

— Ага, — кивнула Валентина Петрівна. — Значить, шукала собі дурника, щоб усіх утримував. І знайшла.

— Мамо! — вибухнув Ігор. — Годі! Я не дурник! Я дорослий чоловік, що вибрав жінку за коханням!

— За коханням? — мати підвелась, пройшлась по кімнаті. — Що ти знаєш про кохання? Сидів усі ці роки вдома, їздив на роботу, нам допомагав. Досвіду з жінками жодного. Перша ж
Валентина Петрівна мовчки спостерігає, як дощові краплі сповзають по шибці, намагаючись зрозуміти, чи вистачить її серцю місця для цих чужих дітей та жінки, що вкрала сина, і чи прогріє завтрашнє сонце цей холод у грудях.