Connect with us

З життя

Він обрав сім’ю. Але не нашу.

Published

on

— Та годі тобі, мамо! — Ігор різко відвернувся від вікна, де вдивлявся в машини, що проїжджали. — Хіба мало вже повторила? Я ж пояснював сотню разів!

— Пояснював?! — Віра Петрівна розвела руками. — Та що ти мені пояснював?! Що кидаєш нас ради якоїсь чужої тітки з дітьми?!

— Вона не чужа тітка! Олеся — моя дружина! — син стиснув кулаки, голос дрижав від злості. — І діти тепер мої! Розумієш? Мої!

Марійка мовчки сиділа за кухонним столом, крутила в руках чайну ложку. Сльози крапали просто в охолонулий чай. Вона не плакала — сльози лилися самі, як дощ за вікном.

— Твої?! — мати зареготала, і сміх той був страшніший за крик. — Та ти з глузду з’їхав! У тебе ж є рідна сестра, яка після аварії ледве ходить! У тебе є мати, що всю свою життю на тебе поклала! А ти… ти йдеш до чужих людей!

Ігор сів на край канапи, провів рукою по обличчю. Втомився від цих розмов, до болю у скронях втомився.

— Мамо, ну постарайся зрозуміти. Я дорослий чоловік, мені тридцять два. Маю право на власне життя.

— Власне життя? — Віра Петрівна сіла навпроти сина, взяла його за руки. — Ігорку, любий, та яке ж там життя з розлученою й двома чужими дітьми? Ти ж молодий ще, статний, робота добра. Знайдеш собі дівчину молодшу, народиш своїх діточок…

— Не хочу інших дітей! — він вирвав руки з материнських долонь. — Максимко та Соломійка — вони вже мої. Максимко учора назвав мене татом. Розумієш? Перший раз у житті хтось назвав мене татом!

Марійка схлипнула, підвелася зі столу. Прикульгуючи, повільно підійшла до брата.

— Ігорю, а як же я? — голос у неї був тихий, зламаний. — Ти ж знаєш, що я без тебе загину. Після аварії тільки на тебе сподіваюся. Мама пенсіонерка, грошей у неї як грибів після дощу. Хто мені допоможе, як не ти?

Братні обійми. Ігор пригорнув сестру, погладив по волоссю.

— Марійко, ж бо я не вмираю. Просто житиму окремо. Допомагатиму, звісно. Але в мене тепер своя родина.

— Своя родина була в тебе завжди! — не витримала Віра Петрівна. — Ми — твоя родина! Рідна!

— Олеся вагітна, — тихо промовив Ігор.
Повисла тиша. Тільки годинник цокав на стіні, а за вікном шумів дощ.

— Що ти сказав? — мати зблідла, сіла у крісло.

— Олеся чекає дитину. Нашу дитину. Розумієте тепер, чому я не можу її кинути?

Марійка відсунулась від брата, глянула на нього широко відкритими очима.

— А скільки їй? — запитала вона.

— П’ять тижнів поки що. Але лікарі кажуть, усе гаразд.

— Господи… — мати закрила обличчя руками. — Що ж ти наробив, сину? Що ж ти наробив?

Віра Петрівна пропрацювала вихователем у дитячому садку понад тридцять років. Діток любила всією душею, але своїх онуків від Ігоря уявляла зовсім інакше. Не від чужої розлученої з двома дітьми, а від доброї дівчини з пристойної сім’ї.

— Мамо, та що тут такого? — Ігор сів поряд із матір’ю, спробував обійняти. — Онука нарешті діждешся. Або онучку. Хіба це погано?

— Від кого діждусь? — вона відсунулась. — Від жінки, що вже раз вискочила заміж? Яка вже двох народила? Та хто вона взагалі? Звідки взялася?

— Олеся працює у нашій лікарні медсестрою в дитячому відділенні. Добра жінка
— Мама, замовкни вже! — Ігор різко відвернувся від вікна, де вдивлявся у машини на дорозі. — Скільки можна одне й те саме?! Я ж вже сто разів пояснив!

— Пояснив?! — Валентина Петрівна розвела руками. — Що ти мені пояснив?! Що кидаєш нас заради якоїсь чужої тітки з дітьми?!

— Вона не чужа тітка! Олеся — моя дружина! — син стиснув кулаки, голос тремтів від гніву. — І діти тепер теж мої! Розумієш? Мої!

Катруся мовчки сиділа за кухонним столом, крутила в руках чайну ложку. Сльози падали просто в охолонулий чай. Вона не плакала — сльози лилися самі, як дощ за вікном.

— Твої?! — мати гірко засміялась, і сміх був страшніший за крик. — Ти з глузду з’їхав! У тебе є рідна сестра, яка після аварії ледь ходить! У тебе є мати, що все життя на тебе поклала! А ти… йдеш до чужих!

Ігор сів на край дивану, провів рукою по обличчю. Втомився від цих розмов, до болю в скронях.

— Мам, спробуй зрозуміти. Я дорослий чоловік, мені тридцять два. Я маю право на власне життя.

— Власне життя? — Валентина Петрівна сіла навпроти, взяла сина за руки. — Ігорку, рідний, яке ж там життя з розлученою жінкою й двома чужими дітьми? Ти ж молодий, гарний, робота добра. Знайдеш собі дівчину молодшу, народиш своїх…

— Не хочу інших дітей! — він вирвав руки. — Макс і Марічка — вони вже мої. Макс учора папою назвав. Чуєш? Вперше в житті хтось назвав мене папою!

Катруся схлипнула, підвелася. Кульгаючи, повільно підійшла до брата.

— Ігорю, а як же я? — голос був тихий, зламаний. — Ти ж знаєш, що я без тебе пропаду. Після аварії тільки на тебе й надія. Мама пенсіонерка, грошей не має. Хто мені допоможе, коли не ти?

Братні обійми. Ігор пригорнув сестру, погладив по голові.

— Катрусю, ж я не вмираю. Просто житиму окремо. Допомагати буду, звісно. Але тепер у мене своя родина.

— Своя родина була в тебе завжди! — не витримала Валентина Петрівна. — Ми — твоя родина! Рідна!

— Олеся вагітна, — тихо сказав Ігор.

Повисла тиша. Тільки годинник цокав на стіні, та за вікном шумів дощ.

— Що ти сказав? — мати зблідла, сіла у крісло.

— Олеся чекає дитину. Нашої дитини. Тепер розумієте, чому не можу її кинути?

Катруся відійшла від брата, широко розплющила очі.

— А скільки їй? — спитала вона.

— П’ять тижнів поки. Але лікарі кажуть, усе добре.

— Боже ж ти мій… — мати сховала обличчя в долоні. — Що ж ти наробив, сину? Що наробив?

Валентина Петрівна тридцять років працювала вихователем у садочку. Дітлашків любила щиро, але своїх внуків від Ігоря уявляла зовсім інакше. Не від чужої розлученої жінки з двома дітьми, а від гарної дівчини з доброї родини.

— Мам, та що в цьому поганого? — Ігор сів поряд, намагався пригорнути. — Онука нарешті діждетесь. Чи онучку. Хіба це лихо?

— Від кого діждуся? — вона відсуннулась. — Від жінки, що вже раз одружилась? Що вже двох народила? Та хто вона взагалі? Звідки взялась?

— Олеся працює медсестрою у нашій лікарні, в дитячому відділенні. Гарна жінка, добра. Діти чудові, виховані.

— А де їх батько? — не вгавала мати.

— Загинув у війську, на Сході. Олесі лише двадцять два було, коли залишилась з двома малятами.

— Ага, — кивнула Валентина Петрівна. — Значить, шукала собі дурника, щоб усіх утримував. І знайшла.

— Мамо! — вибухнув Ігор. — Годі! Я не дурник! Я дорослий чоловік, що вибрав жінку за коханням!

— За коханням? — мати підвелась, пройшлась по кімнаті. — Що ти знаєш про кохання? Сидів усі ці роки вдома, їздив на роботу, нам допомагав. Досвіду з жінками жодного. Перша ж
Валентина Петрівна мовчки спостерігає, як дощові краплі сповзають по шибці, намагаючись зрозуміти, чи вистачить її серцю місця для цих чужих дітей та жінки, що вкрала сина, і чи прогріє завтрашнє сонце цей холод у грудях.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + 13 =

Також цікаво:

З життя5 години ago

Billionaire challenges his young son to pick a mother from the fashion models, but he chooses his maidThe billionaire, stunned and humbled, embraces his son and the maid, realizing that love and loyalty matter far more than fame or fortune.

**Diary of Michael Harrington** — **Monday, 3April** The gala was the sort of night the London elite love to flaunt:...

ES5 години ago

Durante meses conservé una frase de aquella fiesta

Durante meses conservé una frase de aquella fiesta. No fue la acusación de Julián ni la revelación de Adriana. Fue...

ES5 години ago

Durante los días siguientes, Elena recibió mensajes de personas que habían estado en la fiesta.

Durante los días siguientes, Elena recibió mensajes de personas que habían estado en la fiesta. Algunas se disculpaban por haber...

ES5 години ago

Durante las primeras semanas después de la celebración, todos esperaban que me sintiera vencedora.

Durante las primeras semanas después de la celebración, todos esperaban que me sintiera vencedora. Mis amigas decían que Sergio había...

З життя6 години ago

For several days after the shower, Emily kept hearing Daniel’s grandmother’s words.

For several days after the shower, Emily kept hearing Daniel’s grandmother’s words. I believed what he said about you. The...

З життя6 години ago

For months, Rachel kept the invitation inside the drawer beside her bed

For months, Rachel kept the invitation inside the drawer beside her bed. Whenever she doubted her memory, she unfolded it...

З життя6 години ago

For several weeks after the shower, I expected the truth to make me feel free.

For several weeks after the shower, I expected the truth to make me feel free. Instead, I kept waking at...

З життя6 години ago

The GadgetShe pressed the sleek, silver button, and a gentle hum blossomed into a cascade of glowing possibilities, forever changing her world.

The familys final verdict fell from the eldest daughter, Mabel. With a temper as sharp as a thistle and expectations...