Як Нінка планувала своє весілля

Ох, дивіться, як Оленка заміж збиралась
Ніхто в селі не міг зрозуміти, чому Оленці так у коханні не щастить. Дівчина ж у всім ладна, розумна, красива. І праця добра — ветлікарем у великому фермерському господарстві. Мабуть, все тому, що Оленка приїжджа. І, та що кривити душою, відрізнялась вона від місцевих баб.

— Якби Оленка свою корону трохи подвилила, дивись би, то й чоловічок у хаті вже був би. Ну і справді, добрих тепер день з ліхтарем не знайдеш, але хоч якась мужицька душа така,— почала Ярина Гнатівна розмову серед бабусь, що зібрались вечором на колоди посидіти. Вона завжди перша обговорювала усі події та людей в селі. Тут про все вона знала раніше, ніж воно відбувалось.

Та у неї завжди був суперник — Соломія Іванівна. Дружили вони з молодості, і стільки ж сперечались. Якщо Соломія говорила біле, то Ярина аж синіла, доводячи, що чорне.

Усі баби одразу повернулись до Соломії Іванівни, чекаючи продовження комедії. Та й не примушувала чекати.
— Тобто це які ж такі новини? Щоб у хаті смерділи калпаками, аби тільки хлопа було? Та годі вже, жінки! Та що від чоловіка треба? Нехай лише запашок розносить, а працювати жінка буде? Тьху, краще вже з короною хапатись!

Ярина Гнатівна навіть червона стала.
— Так що ти теребеш, теребеш, не розуміючи? Жінці треба з чоловіком жити! Щоб чоловік у домі був!
— Ну да? А мені поясни, нашо він? Сама ж кажеш — мужики залишились тільки такі собі! Навіщо він? Годувати його?

Ярина Гнатівна не витримала, схопилась.
— Ой бо дурна баба! А дитину народити треба?
— Це ти дурна баба! Дитину народити, а потім усю тягати цього мужика? Чи не легше в місто махнути, нормального, гарного знайти, та цієї самої дитини й забажати! І не годувати сякого дармоїда-питуна, а жити для себе?

Баби аж охнули. Завжди найгостріші сварки в подруг були через моральні питання. Раз так посварились, що місяць не розмовляли. Навіть на колоди не виходили. Тоді бабам ну дуже нудно було. А справа в тім, що у Ярини Гнатівни був один чоловік, що його вже хоч двадцять років немає, а у Соломії Іванівни — три, і тепер до неї ще Василь-цегляр заходив, пропонуючи господарства звести докупи. Соломії Іванівні самій за сімдесят, а цеглярю ледь не вісімдесят, а нічого собі.

Тож думки у подруг на цю тему були протилежними.
І зараз все мало скінчитись страшною лайкою, коли б не з’явився сам об’єкт суперечки.

— Здоровенькі були, дівчатка!
Олена зупинилась і дивилась на бабусь із посмішкою.
— Здорова була, Оленко! Та то з міста?
— З Києва, Соломіє Іванівно. Я, до речі, привезла краплі від бліх, то кажіть, у кого коти сяк-так, зайду, накрапаю.
— Ой, Оленко, в котів бліхи то положено мати!
— Ну що ви, Ярино Гнатівно. Тепер такі краплі — один раз накрапав, і півроку свого пухнастика з ліжка не проганяй.
Тоді знову озвалась Соломія Іванівна. Дивлячись зверхньо на подругу, каже:
— Оленко, дякую, до мене зайди. Я, на відміну від деяких темних людей з минулого століття, розумію, як це корисно. А на таких не звертай уваги, не дивуюся, якщо вони й миються в лазні лугом.
І Соломія Іванівна затремтіла від сміху. А Ярина Гнатівна аж почервоніла від злості.
Олена посміхалась. За шість років життя в селі вона звикла, що особистого життя тут немає й бути не може — тільки громадське. Спершу переживала, ображалась, а потім зрозуміла — це звичайнісінький порядок речей. Треба сумувати, якщо про тебе нічого не чутно — отоді ти пусте місце
Олена витягла з кишені телефон і набрала маму: “Знаєш, мам, таки заведу собі ще одного поросенка та гусей, а от цим шляхетним панам хай мама сама вибирає сину наречену у своєму міському королівстві.”