Невідомий дядько

ОТЧИМ ДЯДЬКО МИША

Дядько Миша був кумедний. Неповороткий, як ведмежа. Невисокий, пухкенький, кучерявий. Очі маленькі, блакитно-прозорі, як цукерки. Окуляри. І таке дитяче обличчя радісне, наївне.

Артем боявся чоловіків. Злякався від чоловічих голосів, сміху. Якщо йому на вулиці простягали руку, як дорослому, у його шість років, одразу ховався за маму.

Тетяно! Чого це у тебе захисник боязкий такий! сміялися дорослі.

Артем не був боязким. Він захистив від трьох підлітків сусідку Марянку, коли в неї на вулиці забрали мяч. Просто прикрив її собою й твердо сказав:

Не чіпайте! Вона дівчинка. Зі мною матимете справу!

І хлопці пішли.

Ото, малий сміливий знайшовся! тільки й сказали.

Марянка після цього взяла його за руку: «Давай дружити!»

А коли кошеня залізло на дерево, Артем сам за ним поліз, добре, що мама з вікна побачила, вибігла. Покликала сусідів. Ті зняли і хлопчика, і кошеня. Кішку вони з мамою забрали додому, назвали Муркою.

У садочку Артем був найсміливіший, найрозумніший. Його ставили за приклад. Але чоловіків боявся все одно.

Це почалося у два роки. Коли так страшно кричав і замахувався на маму батько. Такий великий і гарний. Чорнявий, чорноокий, сильний. Ішов вулицею на нього оглядалися. Богдан був ідеалом. Зовнішності, а не душі. Артем не памятав, щоб батько хоча б раз узяв його на руки, пригорнув, пожалів.

Годі нити! Ти не дівчинка. Хлопці не плачуть! Тряпкою не будь. Сам поспиш у темряві, ніяких казок на ніч. Іграшку викинь з ліжка, ти не дівчинка, щоб мякі іграшки до себе тягти! Кораблик поламав? Більше іграшок не буде, криворукий. Іди звідси. Піди погуляй. Не заважай. Замовкни, такі слова Артем чув від найріднішої людини.

Пізніше він дізнався, що був небажаною дитиною. І батько не хотів одружуватися на мамі, та батько наполіг.

Любить він тебе, Артемку. Може, час мине, зрозуміє. Просто він такий. Який є, гладила хлопчика по голівці мама.

Час минав. А відношення не мінялося.

Треба було чекати, поки б я сам дитину захотів! Пропонував тобі, гуманістко. Ось і народилося незрозуміло що, тхір цей забитий, кричав батько.

Йому не подобалось нічого в Артемі. І хлопчик звик. Тато часто не був вдома. А потім і зовсім пішов. Сказав, що допомагатиме грошима. Але дитину бачити не хоче. Не таку хотів. Може, колись.

Артемова мама була гарненька. З довгими медовими косами, великоока. Артемові здавалося русалка. Багато працювала.

А одного разу прийшла додому з дядьком Мишею. Він був її начальник на роботі. І запропонував якось підвезти, мама з великими пакетами йшла.

Здоров, малий. Я дядько Миша. Ось, забіг до вас. Якщо невчасАртем пішов у море, але кожного разу, повертаючись у рідне місто, першим ділом клав букетик ромашок на могилу дядька Миші, тримаючи в кишені той самий ліхтарик, який вони зробили разом.