Маленька дівчинка-безпритульна запитала: «Чи можу я з’їсти ваші залишки?» — Відповідь мільйонерки змінила все

Одного дощового листопадового вечора київський ресторан “Золоте Перо” був наповнений теплим світлом і вишуканими розмовами.

За одним із найелегантніших столів Оксана Білик, відома українська дизайнерка, смакувала улюблену запечену телятину, бездумно гортаючи екран телефону.

Вона була тридцятидворічною жінкою, власницею модної імперії та володаркою усього, що можна купити за гроші, окрім одного внутрішнього спокою.

На вулиці, під мрякою та холодом, стояла десятирічна дівчинка у брудному, пошарпаному одязі. Її звали Соломія, і вона не їла вже три дні. Набравшись сміливості, вона відчинила скляні двері й підійшла до Оксани, тремтячи.

Вибачте, пані, прошепотіла вона. Можна те, що ви не доїли?

Оксана підняла погляд. У цих дитячих очах була глибока біль, але й чистота, яка нагадала їй про щось давно забуте. Щось всередині неї зламалося. Без вагань вона відсунула стілець.

Сідай поряд.

Офіціант заперечив, але Оксана не здавалася.

Соломія обережно сіла й почала їсти, ніби це була перша їжа в її житті. Між шматочками вона розповіла свою історію: батьки загинули, коли їй було вісім, потім була прийомна сім’я, яка з нею жорстоко поводилася, а врешті вона втекла, коли названий батько намагався її скривдити. З того часу вона жила на київських вулицях.

Оксана слухала, здавлюючи ком у горлі. Цій дівчинці потрібно було не лише їжу, але й любов, гідність і дім. Вона вирішила забрати її до своєї пентхаусу на Печерську. Приготувала гарячу ванну, чистий одяг і ліжко з шовковими простирадлами.

Але найважливіше вона дала їй те, чого ніхто раніше не давав: повагу.

Тієї ночі Соломія запитала:

Чому ви мені допомагаєте?

Оксана не знала відповіді. Вона лише відчула, що вперше робить щось справді важливе.

О третій годині ночі Оксана прокинулася й зайшла до кімнати дівчинки. Там нікого не було. На столі лежала записка:

Дякую, але я не належу до цього прекрасного світу. Не хочу вам завдавати клопоту.

У розпачі Оксана обшукала все місто. Розклеїла оголошення, найняла детективів, звернулася до поліції. Через п’ять днів їй подзвонили: під колонадами Бесарабки помітили дівчинку.

Там вона знайшла Соломію хвору, брудну, тремтячу від гарячки. Оксана обійняла її.

Я більше ніколи тебе не покину. Ти найдорожче, що в мене є.

Соломію госпіталізували з пневмонією. Оксана не відходила від її ліжка. Коли дівчинка прокинулася, то запитала медсестру:

Вона весь час тут була?

А де ж ще?

Саме тоді Оксана вирішила удочерити Соломію. Дівчинка заплакала.

У мене знову буде мама?

Я буду найкращою мамою у світі.

Шість місяців потому усиновлення оформили. Оксана заснувала “Фонд Соломії” для безпритульних дітей. Соломія пішла до приватної школи, але привиди минулого не давали їй спокою. Одного разу вона прийшла в сльозах:

Однокласниця сказала, що я була бездомна. Може, я не гідна цього життя?

Оксана присіла перед нею:

Ти тут не тому, що я тебе купила. Ти врятувала мене. Бо до тебе я була багата, але пуста.

На тринадцятий день народження Соломії Оксана зробила несподівану заяву: вона жертвувала половину свого статку фонду мільярд гривень на допомогу дітям-сиротам в Україні.

Справжнє багатство не гроші. Це любов, яку ти даруєш і отримуєш. А від тебе я отримала більше, ніж коли-небудь уявляла.

Три роки потому Соломія, тепер уже чотирнадцятирічна, стала амбасадоркою фонду. На відкритті п’ятдесятого центру вона сказала камерам:

Кожна дитина, якій ми допомагаємо, це змі це зміна долі, яка починається з однієї доброї руки та віри, що кожне дитя варте бути любим.