У автобусі літня жінка лаяла молодого хлопця за татуювання, а він і не звертав уваги… поки не сталося НЕПЕРЕДБАЧЕНЕ!

У маршрутці сивіла бабуся, яка все дорогу осуджувала молодого хлопця за його татуювання, а той навіть не звертав на неї уваги, поки не сталось те страшне
Вона то витріщалась на його руки, вкриті дивними малюнками, то з огидою одверталася до вікна, бурмотучи: «Господи, помилуй, на що цей світ став схожий»
Хлопець у навушниках, ніби в іншому вимірі, не помічав її поглядів, аж поки вона не вирішила вилити душу:
Оце мені покоління! вибухнула вона, хрипко скриплячи голосом. Чи то люди, чи то ярмарок бісів! Хіба твоя мати не навчила тебе шанувати Божий образ?
Хлопець вийняв один навушник і спокійно спитав:
Бабусю, щось не так?
Вона аж підскочила в сидінні:
«Щось не так»? з її губ злетіла гірка насмішка. Дивись на себе! Хіба ж це людина? Це ж малюнок на могилу! Гріх смертельний!
Я вам нічого поганого не зробив, відповів він тихо. Це моє тіло, і я сам вирішую, як його прикрашати.
Але це лише розпалило її гнів.
Ха! У мої чани молодь і рота не сміла роззявляти перед старшими! вона вдарила долонею по поруччю. Хто дозволив тобі так зі мною? Чи то через таких, як ти, все йде шкереберть? Ось розмальовуються, як шибеники! Та побачили б тебе твої батьки сором! З такими малюнками твоя доля самотність та пекло! Чуєш? Прокляття впаде на тебе, поки не змиєш цю погань!
Вона хреснулась, закрутила головою і прошипіла:
Щоб руки твої всихали за кожну нову татку! Щоб із кожною лінією душа твоя чорнішала!
Хлопець мовчав. Лише важко зітхнув і дивився у вікно, де миготіли забудови Києва. А бабуся не вгавала:
Ох, і піднявся в мене тиск через тебе, негіднику! Дякувати Богові, що я не народила такого! Сором!
Але раптом її обличчя спотворила гримаса болю. Вона схопилася за груди.
Ой лишенько погано мені прохрипіла вона, осідаючи на сидіння.
Люди в маршрутці ніби оніміли: хто втупився у телефон, хто відвернувся, ніби не бачить. Жодного руху.
Лише той самий розмальований хлопець різко зняв навушники й підвівся. Всі завмерли, коли він промовив тихо, але так, що кожне слово пройшло наскрізь:
Бабусю я фельдшер.
Навколо ніби зупинився час.
Він підбіг до неї, спокійно розвязав її хустку, розстібнув комір і притримав її за плечі:
Дихайте повільно Не бійтеся.
Його руки були впевнені, рухи точні. Він перевірив пульс, підклав під спину жінки свій светр, щоб їй легше дихався.
Сильний спазм, тиск зашкалює, швидко сказав він, набираючи номер швидкої. Треба негайно.
Він чітко назвав місце, номер маршрутки й стан пасажирки.
Тримайтесь, бабусю, лікарі вже їдуть, його голос був мякий, але твердий. Ви не самі.
Вона ледве відкрила очі. У її погляді було щось нове ніби сором, ніби розкаяння. Вона немов хотіла щось сказати, але лише слабко кивнула