«Ви не розумієте, я бачила свого сина живим уві сні!» — кричала знедолена мати, але їй ніхто не вірив: Тоді вона взяла лопату та почала розкопувати могилу сина

“Ви не розумієте, я бачила свого сина живим уві сні!” кричала нещасна мати, але їй ніхто не вірив. Тоді вона взяла лопату й почала розкопувати могилу сина.
Ще місяць тому ця жінка була зовсім іншою активною, сильною, сповненою життя. Але після похорону єдиного сина ніби полумя випалило її зсередини.
Все змінилося за кілька тижнів. Її волосся поселіло, руки тремтіли, погляд став пустим. Вона перестала їсти, не розмовляла з сусідами, не виходила з хати. Час зупинився, і щоранку їй було все важче піднятися з ліжка.
Але однієї ночі все стало інакше. Їй приснився син. Він стояв перед нею не у білому, не як янгол, а живий. У звичайному одязі, трохи збентежений і наляканий. Він узяв її за руки й тихо прошепотів:
“Мамо, я живий. Допоможи мені.”
Вона прокинулася в холодному поту, серце билося так, наче хотіло вирватись з грудей. Це не був лише сон. Щось у його голосі, у його очах всередині неї кричало, що він живий, десь близько, і кличе її.
Вона пішла до кладовищенської адміністрації, потім до поліції, до судово-медичних експертів. Благала про ексгумацію пояснювала, благала, молила, що бачила сина уві сні. Ніхто не сприйняв її серйозно.
“Це горе говорить”, відповідали їй із співчуттям. “Вам потрібен час і підтримка, а не розкопувати могили.”
Але час не допомагав. Навпаки кожної ночі вона знову чула голос сина. Кожної ночі він кликав її.
Одного ранку, перед світанком, вона взяла лопату. Ту саму, якою колись разом із сином садила дерева. Написала подрузі й пішла на кладовище.
Могила виявилася не такою глибокою, як вона думала. Земля піддавалася легко. Вона копала повільно, задихаючись, з болем у спині але з якоюсь містичною силою.
За годину вона дісталася до труни. Зупинилася, поклала руку на кришку наче відчувала дихання.
Відкрила. І завмерла від побаченого.
Труна була порожньою.
Ні тіла, ні одягу, ні слідів.
Спочатку вона подумала, що божеволіє. Але незабаром розпочалося розслідування. Поліція підняла архіви, переглянула записи з камер, свідчення з похорону.
І чим глибше копали слідчі, тим дивнішим усе ставало. Виявилося, що тіло сина так і не потрапило до моргу.
Документи були сфальшовані. Один із лікарів звільнився наступного дня. А син… його востаннє бачили в приватній клініці за містом.
Через кілька тижнів страшна правда випливла: хлопчина не помер. Його смерть була інсценірована.
Мета отримати страхові кошти та зробити його “зниклим”, як частину експерименту закритого психіатричного закладу у співпраці з фармацевтичною компанією. Його викрали, а всіх переконали, що він мертвий.
Жінка стала героїнею. Вона не зламалася, не дозволила горю заглушити материнський інстинкт. Завдяки їй сина знайшли живого хоч і в жахливому стані. Вони воззєдналися.
Тепер вона часто каже:
“Я не ховала сина. Я поховала свій страх. Але викопала правду.”