Connect with us

З життя

Моя мама гідна святкувати ювілей на віллі, а твої бідні батьки нехай на цей час зникнуть!” — оголосив чоловік

Published

on

У давні часи, коли ще вітри гуляли по степах, а хатки ховалися серед вишневих садків, жила собі Оленка з чоловіком Тарасом. Дідичівська хата з різьбленими віконницями стояла серед груш та слив, що саджав ще дідусь Оленчин, коли був молодим. Тут минуло її дитинство, і кожен куток шептав теплі спогади. Тепер Оленка з Тарасом жили в хаті вже третій літній сезон.
Серпневий вечір золотив верхівці дерев. На призьбі Оленка розставляла глиняні кухлики для вечірнього чаю. З відчинених дверей лунали батькові оповіді Дмитро Іванович розповідав матері, як сьогодні звязав останні снопи жита.
“Марійко, завтра треба буде льон молотити,” казав батько, витираючи чоло хусткою. “Дощі незабаром почнуться.”
“Воно так, Дмитре Івановичу. Оленко, може, допоможеш нам завтра?” звернулася мати до доньки.
Оленка кивнула, розливаючи пахучу мяту по кухликам. Батьки приїхали на початку літа і з того часу не сиділи без діла. Батько лагодив плетінь, косив сіножаті, мати варила узвар із суниць та ожини, зібраних у лісі. У хаті завжди пахло свіжим хлібом і сушеним чебрецем.
Тарас зявився біля порогу, струшуючи з сіряка краплини дощу. Працював у містечку ковалем, щоранку їздив туди на візку.
“Дмитре Івановичу, як там із новими кілками для тину?” спитав зять, сідаючи за стіл.
“Та треба ще пару дубових колод підвезти,” відповів тесть.
Тарас мовчав, лише ківтав на слова Дмитра Івановича. Оленка помітила, що чоловік став якийсь похмурий, ніби хмара нависла над ним. Коли батьки йшли на спочинок, Тарас довго сидів біля груби, дивився у вогонь.
“Щось не так?” спитала Оленка одного вечора, сідаючи поруч.
“Нічого особливого,” відповів Тарас, не відводячи погляду від полумя.
Оленка не наполягала. Чоловіки бувають мовчазними, особливо коли працю важку мають.
Але через кілька днів Тарас став і зовсім непривітним. Коли батько запропонував допомогти з новою ковальською навісною, зять відмовився різко, мов його образили. За вечерею мовчав, лише хліб жував. Марія Семенівна спитала, чи не занедужав зять, але Оленка лише махнула рукою.
У неділю вранці, коли батьки пішли до церкви, Тарас підійшов до дружини біля печі. Оленка місила тісто на палянички.
“Оленко, треба поговорити,” сказав чоловік, сідаючи на лаву.
Оленка витерла руки в фартух і обернулася. Очі Тараса були твердими, як камінь.
“У матусі скоро ювілей. Шістдесят років. Парасковія Трохимівна хоче зібрати родину тут, у хаті. Знаєш, як вона любить гостей.”
Оленка кивнула. Свекруха справді була жінкою гостинною, завжди пиріжками частувала.
“І що ж ти думаєш?” спитала Оленка.
Тарас помовчав, потім подивився дружині прямо в очі.
“Твоїм батькам треба буде десь перебути тиждень. Матуся хоче хату прибрати, столи накрити. Місця всім не вистачить.”
Оленка завмерла, ніби її обілляли крижаною водою.
“Як це перебути? Куди їм іти? Це їхня хата ще з дідусевих часів!”
“Та не назавжди ж! Усього на кілька днів. Можуть до твого дядька поїхати чи в корчмі переночувати.”
Оленка повільно поклала рушник на полицю.
“Тарасе, ти ж розумієш, що кажеш? Виганяти батьків з рідного дому заради бенкету? Вони ж тут усі підвалини знають, кожну тріщинку в стіні!”
Чоловік підвівся з лави, наблизився.
“Оленко, зрозумій. Матуся все життя мріяла про таке свято. Рідня з усієї округи зїдеться. Невже тобі не шкода стару матір?”
“Моїй матері шістдесят і пять, і вона ніколи не виганяла гостей з хати!”
Тарас насупився, щоки йому почервоніли.
“Твоя мати селянка, а моя ковалева дружина! Вона гідного свята заслужила!”
Оленка відступила крок назад, ніби від удару.
“Повтори ще раз!”
“Моя мати заслужила святкувати ювілей у гарній хаті, а твої сіромашні батьки нехай трохи підуть по світу!” випалив Тарас.
У хаті стало тихо, наче перед бурею. Оленка стояла, немов вкопана, а потім тихо промовила:
“Батьки залишаються. Це їхній дім. Якщо твоїй матері треба місце нехай шукає в корчмі.”
Тарас ударив кулаком по столу. Дерево застогнало.
“Ти мене не поважаєш! Я твій чоловік!”
“Чоловік, який виганяє тестя з хати, не вартий поваги,” відповіла Оленка, збираючи розсипане борошно.
Тарас вхопив свій кожух і вийшов, хлопнувши дверима так, що дзвінко задзвеніли шибки.
Коли батьки повернулися з церкви, Оленка не стала їм розповідати про сварку. Лише сказала, що Тарас поїхав до матері.
Але Дмитро Іванович був людиною спостережливою. Ввечері, коли Марія Семенівна пішла до комори, він сів поруч із донькою.
“Щось сталося, доню?”
Оленка розповіла все,

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 + 6 =

Також цікаво:

FR3 хвилини ago

Trente-huit en deux semaines

Je m’appelle Antoine Vernier. À trente-huit ans, je possédais ce dont les gens rêvent sans oser le dire à voix...

ES1 годину ago

La carta que nunca dejé en el ataúd

El día del entierro de doña Rosa me quedé junto a los cedros, con un sobre amarillo en el bolsillo....

FR1 годину ago

Le prix de la douleur

L'été est toujours chaud à Bordeaux. Pas cette chaleur sèche, mais une touffeur épaisse qui remonte de l'estuaire de la...

ES2 години ago

Nadie me había dicho que la vieja era la dueña

La carcajada de Andrés se apagó antes que el eco del mármol. Noté cómo la mujer del mostrador dejaba caer...

EN2 години ago

I Was the Dog Nobody Wanted… Until a Widower’s Hands Changed Everything

I Was the Dog Nobody Wanted… Until a Widower’s Hands Changed Everything The gravel under my haunches had gone from...

З життя2 години ago

My son and the new neighbour’s son looked so strikingly alike that I began to doubt everything. For a while, I even believed my husband was hiding an affair from me… but the truth I would uncover turned out to be even more unexpected.

Dear Diary, I never thought I would become one of those women — the kind who studies children’s faces, searching...

LT3 години ago

Gynėja, kurią jis neatpažino

Gynėja, kurios jis nepažino Vilnius, stiklinis verslo centras „Europa“ prie Neries. Lauke birželio karštis tirpdo asfaltą, viduje – kondicionierių šaltis....

HE3 години ago

אל תנקה לי את השלוקים, חמות

אל תנקה לי את השלוקים, חמי בבוקר יום חמישי אחד, בסוף נובמבר, יקיר בן-ארי ישב במטבח הבית בשכונת רמות שבבאר-שבע...