Незнайомець видавав себе за мого нареченого після втрати пам’яті — та реакція собаки розкрила правду

Незнайомець заявив, що мій наречений після втрати памяті але реакція мого пса розкрила правду

Після нещасного випадку я прокинулася без памяті, а біля мене стояв чоловік, який стверджував, що ми майже одружені. Я не могла його згадати, але вірила йому поки мій пес не почав поводитися так дивно, що я засумнівалася. Хто цей чоловік насправді?

Ніколи не думаєш, що трагедія станеться саме з тобою. Був звичайний вечір. Я їхала додому після зустрічі з подругою, співала під музику і відчувала себе щасливою.

А потім усе змінилося за мить. З-за рогу на повній швидкості вилетіла інша машина. Удар і більше я нічого не памятаю.

Я прокинулася в лікарні. Лікарі сказали, що була у комі півтора тижні, і що мені пощастило вижити після такої аварії. Але щасливою я себе не відчувала.

Часткова амнезія. Я памятала рідних, близьких друзів, свого пса. Деякі спогади залишилися, але я не могла згадати, де працюю. Забула власну адресу, хоча впізнавала будинок на фото.

А головне я не памятала його. Чоловіка, який, за словами лікарів, не відходив від мене жодного дня. Чоловіка, що зустрів мене, коли я прокинулася. Чоловіка, який назвався моїм нареченим.

Його звали Тарас. Я дивилася на нього і бачила лише незнайомця.

“Чому вона не памятає мене? Родину памятає, друзів памятає, а мене ні?” Тарас звертався до лікаря.

“При частковій амнезії таке буває. Пацієнти втрачають лише частину спогадів”, пояснював лікар.

“Ми разом вже півтора роки. Ми заручені. Готували весілля. Що мені тепер робити?” не заспокоювався Тарас.

“Розкажіть їй про ваші стосунки, покажіть фотографії можливо, спогади повернуться”, запропонував лікар.

“Можливо? А якщо не допоможе?”

“Вона вже закохувалася в вас колись може, іще раз закохається”, відповів лікар і вийшов.

Після цього Тарас приходив не з порожніми руками: приносив наші спільні фото, подарунки, розповідав, як ми познайомилися, де бували, як почали жити разом. Але

“Вибач, але я нічого не памятаю”, казала я.

“Нічого, ми разом подолаємо”, заспокоював він, беручи мене за руку.

Моя мама не припиняла розпитувати навіть у лікарні.

“Як ти могла нічого не розповісти про Тараса?!” схвильовано питала вона.

“Мамо, я нічого не памятаю. Що тобі відповісти?”

“Тарас сказав, що ти хотіла розповісти після його пропозиції, але сталося ДТП. Не знаю, чи вірю. Ти завжди була потайливою”, нарікала мама.

Так минуло кілька днів: історії Тараса, скарги мами Доки лікарі нарешті не виписали мене.

Тарас забрав мене з лікарні, і ми поїхали додому точніше, в “наш” будинок.

Я не могла дочекатися зустрічі з Боніком, моїм песиком. Скучила за цим енергетичним комочком шалено.

Ще на порозі я почула його гавкіт мабуть, він так само чекав на мене.

Але варто Тарасу відчинити двері, як Бонік кинувся на нього, скавчачи і намагаючись вкусити.

Бонік джек-рассел, невеличкий пес, і ніколи так не поводився зі знайомими.

“Забери його! Заспокой!” Тарас відштовхувався від песика.

“Бонік! До мене!” кликала я, але пес не слухався.

“До мене!” вже твердіше.

Бонік підбіг, махаючи хвостом, але не переставав гавкати на Тараса. “Тихо, годі”, я взяла його на руки. Він замовк, але лише на секунду. Щойно я наблизилася до Тараса знову лай і спроби вирватися.

“Зап