Половина дому твоя, але жити там не зможеш! – колишній чоловік підселив до неї та сина відомого злочинця…

«Половина хати твоя, але жити там тобі не вдасться!» колишній чоловік підселив до неї та сина відпятого злочинця
Склавшись у плечах, Віра Коваленко вийшла із зали суду ніби душа її залишилася там, на холодних лавах, серед сухих слів та байдужих поглядів. Вона нагадувала тінь самої себе, наче її викреслили з життя, як непотрібне слово з тексту. Сіре пальто, зімяте та недбало накинуте на плечі, ледве не зісковзнуло, ніби воно теж відмовилося служити господині. Колись охайно укладені волосся тепер збились у важку хмару, що впала на чоло. Руки безсило опустилися, але одна тонка, бліда міцно стискала маленьку долоню сина, немарно лише в цьому дотику залишався звязок із реальністю.
Мамо прошепотів Ярик, ховаючи обличчя від чужих очей, ніби знав: мати зараз не в силах захистити їх обох.
Віра не могла підвести очі. Все. Кінець. Те, що було зникло, наче ніколи й не існувало. Богдан зробив це. Він зруйнував їхню родину, відібрав майже все, обмовив, виставив її зрадницею, навіть сина переконав, що це вона у всьому винувата. У горлі підступила гіркота, біль зібралася в грудях у клубок, дихання перехопило. Память зрадницько повернула ту сцену: три місяці тому, кухня, чужа жінка, запах її парфумів занадто різкий, занадто дорогий, і сміх Богдана такий самий, як колись, але вже не для неї. Вона памятала, як він тоді сказав, немов про погоду:
Не смій влаштовувати скандал. Це тобі невигідно.
Тепер, у галасливому коридорі місцевого суду, навколо неї метушилися люди. Хтось жував жуйку, хтось шукав у портфелі втрачену папку. Ніхто не бачив її болю, ніхто не знав, що всередині пустка. Усі були зайняті собою, своєю справою, своїм життям. А її життя щойно розвалилося, як картковий дім. Вона стиснула руку сина єдину точку опори в цьому світі. Потрібно було просто вижити. Все інше прийде потім.
Біля підїзду будинку, де вони колись жили, Віра вперше за роки зупинилася в нерішучості. На бетонних сходах лежали їхні речі жалюгідні купки: валіза з потертою зеленою смугою, пакет іграшок, коробка з написом «Документи». Все вкрилося пилом, дрібний дощ розмив на сумці темні плями. Ярик втулився їй у плече:
Мам, ми додому?
Віра витерла йому ніс куточком хустки, спробувала посміхнутися, хоча губи тремтіли:
Дім тепер там, де ми разом.
Вона підняла коробку, поставила важку валізу на колеса. За дверима квартири залишилося минуле закрите назавжди, як театральна завіса після останньої дії.
Віра подзвонила подрузі Олені. Та відчинила у халаті, у квартирі пахло кавою та ваніллю. Олена обняла Віру, міцно, як колись, і обережно пригорнула Ярика:
Давай поки в мене. Трохи відпочинь.
Діти Олени вже спали. За вечерею подруга кілька разів ловила погляд Віри і щоразу відводила. У повітрі повисла незручність. Над каструлею з макаронами важка, колюча пауза.
Вибач мені нарешті вимовила Олена. Богдан він і зі мною говорив. Натякав, ніби в тебе щось було ну, проблеми із законом, з небезпечними речовинами. Просив бути обережною.
Віра відчула, як дихання збивається. Навіть тут, у цьому домі, де колись сміялися, де на стінах висіли спільні фото, вона почувалася чужою. Ярик накинувся на їжу, немов боявся, що його зараз виженуть.
Через кілька днів Олена підійшла ввечері з тривожним обличчям:
Вибач, я Мені страшно за моїх дітей. Богдан уже всім розповів. Знаєш, мені навіть підкинули твої «медичні довідки».
Які ще довідки?
Що, мовляв, у тебе соціально небезпечна хвороба і шкідливі звички. Я розумію, що це брехня, але як я закрию роти? Мене навіть вихователька дітей уже питала про тебе.
Теплий дім перетворився на клітку. Віра знову складала речі поспішно, у голові шуміло, серце стискалося. Ярик розгублено схлипував:
Я хочу свого ведмедика. Чому тато не дозволив забрати ведмедика?
Татові зараз не до того, сонечко, ніжно гладила його Віра.
Ту ніч вони провели на зупинці, освітленій помаранчевим ліхтарем. Дорожній пил, пошарпана трава під ногами. Ярик спав, поклавши голову на мамине коліно. Віра дивилася в темне небо, де не було жодної зірки.
Вона прийняла рішення:
Поїдемо, Ярику, на дачу. Памятаєш наш будиночок у селищі? Той, де ми зимою малину їли.
Ніч здавалася нескінченною, як і дорога попереду лише невиразна надія і старий дім на краю забутих стежок.
Дачне селище зустріло їх пилом, дощами і зупиненим часом. Зарослий кропивою паркан схилився набік ніби зі стомленою сумною чекав повернення г