Один у серці

Отакої, слухай, я розповім тобі історію, яку чула від старої сусідки.

Микола закохався в Оксану ще зі школи. Маленька, тендітна, з розсипом рудих веснянок на носику. Саме такою він побачив її вперше, ще в шостому класі, і тоді ж впав по вуха. Оксана була молодшою за нього на три роки. Вчилася на відмінно, була скромною та соромязливою. А Микола з кожним роком все більше привязувався до неї. Підглядав на перервах, як вона з подружками скакала на скакалці в шкільному подвірї легка, як метелик.

Коли він повернувся з армії, того ж дня прийшов до Оксани з букетом квітів, щоб просити її руки. Батько Оксани був суворий, серйозний чоловік. Довго розмовляв із Миколою окремо, а потім, усміхнувшись, простягнув йому руку доньки.

Весілля було гучним. Зїхалися навіть найдальші родичі. Молодих вітали три дні. Очима Оксани сяяло щастя, а Микола пишався йому здавалося, що він отримав найкращу наречену в селі.

Через два роки, за допомогою батьків, Микола збудував хату. Оксана літала від радості за три місяці до народження першої дитини вони переїхали у власну оселю.

Народилася дівчинка, назвали її Софійкою, на честь бабусі Оксани. Дитя було міцним та здоровим, але для Оксани пологи стали справжнім випробуванням.

Цілий рік після народження донечки вона ходила бліда, ніби без сил. Микола возив її по лікарях, а ті лише розводили руками: треба час, щоб організм одужав.

Коли Софійці виповнився півтора роки, Оксана дізналася, що знову вагітна. Лікарі радили перервати сили не ті, може не виносити. А якщо й виносить, то може не пережити пологів.

Микола, як і лікарі, умовляв Оксану, але вона була непохитна.

Я свою дитину вбивати не буду! Вона не винна, що захотіла народитися. Що буде, те й буде, казала Оксана. На все божа воля!

Останній місяць вагітності вона провела в лікарні. А вдома сумувала маленька донечка, а Микола не знавав спокою. Серцем відчував лихо близько.

І серце його не обманювало. Оксана не пережила пологів у неї просто зупинилося серце. Але на світ встигли зявитися дві чудові дівчинки-близнючки.

Микола був невтішний у своєму горі. На похоронах, стоячи біля могили, він дивився на чорний вал землі порожнім, небачним поглядом. Перед його очима промайнуло все життя з Оксаною щасливі дні, її усмішка. А в вухах лунав її дзвінкий сміх. Коли труну опускали в могилу, Микола впав на коліна й заревів, наче поранений звір.

Як же я без тебе? Що мені робити? Навіщо мені жити далі? сльози котилися по щоках, а в душі була пустка. Замість серця чорна прірва.

Після похорон він запив. Глухо, без памяті. Пив, щоб не згадувати її, щоб не чути в голові її голос.

Батьки Оксани забрали дівчаток до себе. Вважали, що Микола навряд чи оговтається від горя й зможе бути їм добрим батьком.

На сороковий день після смерті Оксани Микола, знову напившись, заснув у сінях. І сниться йому сон. У хату входить Оксана у білій сукні, з розпущеним волоссям, в якому блищать промені сонця. Підійшла, погладила його по голові і промовила так ніжно, як колись:

Миколко, рідний, ну що ж ти робиш? І не соромно тобі? схмурила зелені очі й погрозила пальчиком. Донечки зовсім без батька, суму