Дочка відправила мене в будинок для літніх людей, навіть не здогадуючись, що це моя власна вілла. Тоді я вирішила влаштувати їй урок!

Дочка відправила мене в інтернат для літніх, навіть не знаючи, що це моя власна будівля. Тоді я вирішила її проучити.
Мене звуть Тетяна Олексіївна. Мені сімдесят чотири. Колись у мене було повноцінне життя: коханий чоловік, улюблена робота, затишний дім і троє дітей. Але десять років тому чоловік пішов серце не витримало. Після його відходу дім став пустким, а я нікому не потрібною. Дзвінки дітей рідшали, телефон все частіше мовчав.
Найбільше віддалилась молодша донька Ірина. З дитинства вона була наполегливою та амбітною, мріяла про велику карєру. Коли вступила до столичного університету, я раділа. Щоб допомогти, віддала все: заощадження, мамині прикраси, навіть продала батькову стару «Волгу».
Роки минули. Іра вийшла заміж, народила сина. Бачилися ми рідко, говорили ще рідше завжди поспішала, обривала розмову. А потім взагалі перестала дзвонити. І ось одного дня, після трьох місяців мовчання, вона несподівано приїхала.
Мам, тобі важко самій. Час подумати про пансіонат для літніх, промовила вона, уникаючи мого погляду. Там про тебе дбатимуть, буде компанія й лікарі.
Я мовчала. У грудях болюче стиснуло серце, але сил боротися вже не було. Лише кивнула.
Наступного дня ми опинилися в приватному будинку для літніх на околиці міста. Сучасна гарна будівля з садом і затишними кімнатами. Ірина швидко підписала документи, коротко попрощалася й поїхала, лишивши мене серед чужих стін наче позбулася зайвого тягаря.
Сидячи на лавці, я дивилася, як опадають пелюстки бузку. Перед очима виникли спогади: як ми з чоловіком будували цю саму будівлю, як збирали гроші, як вірили, що у старості будемо почуватися гідно. Це був наш спільний проект. Наша власність. Він оформив усе на мене й тоді сказав: «Нехай буде на тебе, якщо діти раптом вирішать образити».
Я обійшла територію, заглянула до адмінкорпусу. Директор молодий чоловік в окулярах привітно посміхнувся:
Тетяна Олексіївна? А ви що тут робите? Ви ж власниця усього цього!
Я кивнула. Голос зрадливо тремтів. Він, здається, відразу зрозумів, що відбувається.
Хочете, забороню входження вашої доньки?
Я гірко посміхнулася:
Ні Я прийму інше рішення.
Я лишилася там, але не як мешканка як господиня.
Того ж вечора зібрала весь персонал, розповіла правду й заявила, що тепер особисто контролюватиму умови проживання, догляд й ставлення до літніх людей. Вперше за багато років я знову відчула, що мені є заради кого жити.
Минуло кілька тижнів. Несподівано до мене приїхав онук, без мами.
Бабусю, я занудився. А мама Вона злиться, що ти нас більше не запрошуєш.
Я міцно обняла хлопчика. Я не хотіла мстити. Моє рішення було прийняте я вирішила жити, допомагати, бути сильною.
Коли Ірина нарешті приїхала, її не впустили. Адміністратор повідомив, що доступ обмежено. Вона дзвонила, писала, приїжджала з чоловіком я не відповідала.
І одного разу написала їй лист:
«Доню, я не сержуся. Ти обрала те, що вважала потрібним, думаючи, що позбавляєшся тягаря. А я почала нове життя. Тепер я не просто стара мама я жінка, яка знову знайшла сенс. Можливо, коли ти усвідомиш помилку, я відкрию двері. А поки що нехай вони залишаються зачиненими»
Минуло півроку. Я проводжу майстер-класи для бабусь разом малюємо, читаємо книжки, обговорюємо фільми. Онук став приїжджати частіше, а ось Ірина пише все рідше.
Я більше не чекаю вибачень. Просто живу. І знаєш, дорогий читачу, вперше за багато років я відчуваю, як усередині зявилося щось легке й вільне ніби давній тягар зник.
Рік минув з того дня, як донька привезла мене до пансіонату, навіть не здогадуючись, що це моя будівля. За цей рік я стала іншою. Не та мама, що віддає усе без остачі. Не жінка, що мовчки ховає сльози в подушку. Тепер я просто Тетяна Олексіївна господиня, керівниця й, перш за все, людина, яка знову знайшла своє місце в житті.
Але одного разу, з інших рук, я отримала конверт. Почерк був знайомий тремтячий, трохи нерівний. Лист від Ірини.
«Мамо Я пишу й сама не вірю, що ти зможеш пробачити. Казала собі, що роблю це заради тебе. Насправді ж мені було зручно. Зручно перекласти відповідальність, позбавитися провини, страху й думок, що ти сама. Я думала, що ти слабка. Що погодишся на все.
Але тепер я розумію: ти сильніша за нас усіх.
Щомісяця я приходжу до воріт твого дому. Просто стою й дивлюся, як ти посміхаєшся іншим людям. Мені боляче. Але й заздрісно. Бо ти даруєш їм те, чого я так і не змогла дати тобі справжнє тепло.
Мамо якщо колись ти зможеш
Дозволь мені обняти тебе не як донька, а як людина, яка нарешті прокинулася»
Я тримала лист у тремтячих руках, перечитуючи коженВона підійшла до вікна, дивилася на осіннє сонце, і в її серці, нарешті, зявився спокій.