Несподівані дороги долі

Ой, дітки послухайте, як трапляється, коли життя виносить тебе з рідного дому, да ще й кидає в холодні чужи стіни не від щастя, а від безнадії.

Була в нас дівчина, Соломія, працьовита, як та мурашка. І на роботі встигала, і в хаті порядок тримала, і обід варила, і комуналку сплачувала. А її чоловік, Дмитро, цілими днями на дивані лежав, у телефоні сидів. Колись працював, а потім заявив, що начальник гнобитель, і звільнився. Обіцяв, що знайде краще, але минуло пів року, а його «скоро» тягнеться, як дощовий вечір.

А ще в них жила його мати, Ганна Степанівна. Ой, і язик у неї як терниця! Що Соломія не приготує усе не так: то каша груба, то суп не солоний, то вареники розварюються. А синочкові своєму все підтакує: «Ти ж, Дмитрику, не спіши на будь-яку роботу, ти в нас розумний, вартий кращого!»

А Соломія все на собі тягла. І гроші заробляла, і вечерю готувала, і після всіх мила гору посуду. Навіть чай їм у кімнату носила, бо їм лінь було з дивана встати.

Скільки разів вона благала Дмитра хоча б десь підробляти а він у відповідь: «Не буду дрібязками займатися, шукаю гідну роботу». А мати йому: «Не тисни на нього, він і так страждає».

Ви думаєте, хтось її почув? Та ні! У них своя правда була: поки вона працює значить, все гаразд. А те, що вона вже на межі то дрібниці.

Я й сама так колись жила Памятаю, як тягла все на собі, а вдячності жодної. Спочатку думаєш ось-ось зміниться, потім що потерпиш заради сімї. А потім розумієш: терпиш заради тих, кому це й не потрібно.

Кажуть, я сама винувата, що опинилася в домі для літніх. Може, і так. Бо не пішла раніше, не сказала «геть». А трималась, доки сили не покинули.

Ось і Соломія тоді зібрала речі і пішла. Не знаю, куди, але знаю чому. Бо набридло бути і кухарем, і прибиральником, і годувальником, а ще й «недостатньо хорошою» для тих, кому віддавала останнє.

Отак, діти Бережіть себе. Бо якщо не ви то ніхто за вас цього не зробить.