Лісник зимою підгодовував виснажену вовчицю, а влітку вона завітала до його порога з несподіваним «подарунком»!

Лісник підгодовував худу вовчицю взимку, а влітку вона зявилася біля його порога з несподіваним «подарунком»!
Березень, особливо у суворих умовах Сибіру, ніколи не буває легким місяцем. Зима ще тримається, але вже слабшає: сніг, що лежав щільним покривом, починає танути, перетворюючись на небезпечну суміш води, бруду та ожеледи. Лісові стежки, якими взимку можна було сміливо ходити пішки чи на лижах, тепер стали майже непрохідними болотами. Ця пора року перехідна, неласкава, жорстка, коли природа ніби вагається між життям і сном.
Для звірів березень теж був одним із найважчих місяців. Після довгих місяців голоду, коли запаси їжі вичерпалися, багато тварин були на межі сил. Хтось продовжував спати, ховаючись від холоду та голоду в сховищах, а комусь доводилося ризикувати, виходячи на пошуки їжі часто марно. Виживали найсильніші. Але й вони могли не витримати такого випробування.
У одній із сторожок, загублених серед нескінченних соснових та модринових масивів, за деревяним столом сидів Петро Омелянов лісник із тридцятирічним стажем. Він знав кожну чагарнику, кожен звороть стежки, кожен порив вітру в цих місцях. Його життя було тісно повязане з тайгою: він відчував її подих, чув шепіт дерев, читав сліди на снігу, як інші читають книги.
Зараз він заповнював черговий звіт про зимові обходи сухі слова, цифри, нотатки. За вікном сіяв мокрий сніг, сіра завіса нависла над лісом, а вітер, пронизливий і злий, вив у трубі печі, змушуючи вогонь тріпотіти й грати, наче живу істоту.
І саме в цю мить, серед звичайного дня, роздався звук, що різко вирвав Петра з думок. Не свист вітру, не скрип дерева це був виття. Вовче виття. Тривале, глибоке, наповнене чимось більшим, ніж просто поклик. У цьому звуку були біль, самітність, розпач і, можливо, надія.
Петро відірвався від паперів, підвівся й підійшов до вікна. За склом, у сірій імлі, маячила постать. На галявині, за пятдесят метрів від хатини, стояла вовчиця. Вона здавалася зовсім молодою, але її вигляд говорив багато: ребра просвічували крізь тьмяну, зіпсовану шерсть, рухи були повільними, обережними, наче кожен крок давався з величезним зусиллям. І все ж, попри голод і втому, у ній відчувалася якась гордість, гідність, яку вона не втратила навіть у найважчі часи.
Чого ж ти, красуне, так зхуділа? пробурмотів Петро, прищулившись.
Тварина не пішла. Вона стояла й дивилася просто на сторожку. Часом видавала короткі, тихі звуки не загрозу, не виклик, а радше прохання. У її погляді не було злоби, лише втома і ще щось довіра?
Петро добре знав правила. Тридцять років у тайзі навчили його: не можна втручатися в природу, не можна допомагати диким тваринам, не можна ставати для них джерелом їжі. Це порушує баланс, робить їх залежними від людини, а це небезпечно. Але щось у цій вовчиці доторкнулося до глибини душі. Може, її погляд, у якому не було страху, лише наполегливість і надія. Чи постава горда, попри явну слабкість. А може, згадалися йому власні часи, коли він теж був самотнім, голодним і потребував допомоги
Він зітхнув, похитав головою й пішов до морозилки. Там, загорнутий у стару газету, лежав шмат лосятини подарунок старого мисливця Семенича, який завжди ділився здобиччю. Гарний шматок, близько трьох кілограмів, вистачило б на кілька днів.
Петро вийшов на ґанок, мясо в руках. Вовчиця напружилася, готова до втечі, але не зрушилася. Вона чекала.
На, красуне, сказав лісник, акуратно поклавши мясо на сніг за десять метрів від ґанку. Поїж. Бачу, тобі нелегко дається.
Він відійшов назад і почав спостерігати. Тварина довго не наважувалася підійти. Але голод переміг. Вовчиця повільно, обережно підійшла до мяса, схопила його й відбігла на безпечну відстань. Там вона лягла й почала їсти не жадібно, але старанно, наче знала, що це не останній шматок.
Давно не їла, помітив собі Петро. Цікаво, де зграя? Чи її вигнали?
Трохи поївши, вовчиця взяла решту в зуби, глянула на людину довгим поглядом наче запамятовувала його обличчя, вираз очей. Потім розвернулася й зникла у сутінковому лісі.
Наступного дня вона повернулася.
Петро вранці почув знайоме поскулювання. Визирнув у вікно і побачив вовчицю на тому ж місці. Чекає. Він усміхнувся куточками губ.
Ну що, знову голодна? пожартував він, дістаючи з холодильника новий шмат мяса.
Ритуал повторився. Мясо на сніг, вовчиця обережно підходить, забирає, відходить. Бере в зуби, потім вдячний погляд і зникнення в лісі.
Так тривало всю весну. Кілька разів на тиждень вовчиця приходила поїсти. Поступово вона набраВосени, коли листя почало золотитися, Петро побачив сліди вовчиці біля своєї хатини великі, впевнені, а поруч із ними малі, незграбні, і зрозумів, що його доброта не залишилася без відповіді, адже тепер у лісі було на троє більше життя, яке він колись врятував.