«Коли ж ти вже підеш від нас?» — прошепотіла невістка біля мого лікарняного ліжка, не підозрюючи, що я все чую і диктофон все записує.

Коли ж ти вже не будеш? прошепотіла моя невістка, стоячи біля лікарняного ліжка, не підозрюючи, що я чую все і мій мінідиктофон записує кожне слово.

Її подих був теплим і пахнув дешевою кавою, а вона, мовляв, вважає мене без свідомості лише тілом, наповненим ліками.

Але я не спала. Під тонкою білосніжною ковдрою кожен нерв був натягнутий, наче струна скрипки. Під долонею, схований від чужих очей, лежав маленький холодний прямокутник диктофона. Я натиснула кнопку запису ще тоді, коли в палату зайшла моя донька Одарка разом із сином.

Ігоре, вона ж уже як огірок, голос Світлани піднявся голосніше, вона схилилася до вікна. Лікар сказав, динаміка відсутня. Чого ми чекаємо?

Я почула, як мій син важко зітхнув. Єдиний син.

Світлано, це якось неправильно. Вона ж моя мати, сказав я тихо, імітуючи глибокий сон. Сльози вже не бували всередині залишився лише попіл.

Залишилось холодне, кристальне ясновидіння.

Ріелтор каже, зараз вигідно, переключилась Світлана на діловий тон. Двушка в центрі, після ремонту Можемо зняти гарну суму, купити будинок за містом, як мріяли, нову «жигулю». Ігоре, прокидайся! Це наш шанс!

Він мовчав. Його мовчання було страшніше за будьякі слова. Це була згоджена зраджування в мякому покритті.

Овесний сорт рубінового догляду! Європейський, знижка! промовляв я вголос, коли в листі була реклама.

А її речі продовжила Світлана. Половину викинемо. Сервізи, книжки, зайвий «потанок». Тільки антикваріат залишимо я покличу оцінювача.

У думці я усміхнулася. Оцінювач? Вона ще не знає, що я вже підготувала все за тиждень до того, як заснула. Усі цінні предмети давно у надійних сховищах, документи теж.

Добре, нарешті видихнув Ігор. Роби, як вважаєш. Мені важко це говорити.

Не говори, коханий, проскрикнула вона. Я все сама впораюсь, тобі не доведеться бруднити руки.

Вона підступила до ліжка, її погляд був холодний, ніби оцінює не людину, а перешкоду, яку треба знищити. Я ледь стиснула пальцями корпус диктофона це був лише початок.

Вони ще не розуміли, що їх чекає.

Тиждень пройшов, як крапельниця, прісне пюре та безмовний театр. Світлана і Ігор приходили щодня. Син сідав на стілець біля дверей, глянув у телефон, немов хоче заховати реальність. Світлана ж почувалася в палаті, ніби вдома: голосно розмовляла з подругами, планувала новий будинок.

Три спальні, велика вітальня, ділянка, ландшафтний дизайн Свекруха? Ой, вона в лікарні, справи погані, не виживе.

Кожне її слово записувалося, мій архів зростав. Сьогодні вона перейшла межу підключила ноутбук, сіла біля мого ліжка і показувала Ігореві фото котеджів.

Дивися, який! А цей? Справжній камін! Ігорю, ти мене слухаєш?

Слухаю, коротко відповів він, не підвихуючи погляду. Дивно тут, поруч

А де ще? підхопила Світлана. Часу чекати немає. Я вже дзвонила нашому ріелтору, завтра приведе покупців. Квартиру треба показати у кращому вигляді.

В її погляді не було людяності, лише холодний розрахунок.

До речі про речі. Учора заїхала, розбирала шафи. Твої сукні старі Я все склала в мішки, віддам на благодійність.

Мої сукні ті, у яких захищала дисертацію, у яких батько Ігоря робив пропозицію. Кожна річ уламок спогаду, яку вона викидає, ніби стирає моє життя.

Ір здригнувся.

Навіщо ти чіпала? Можливо, вона б хотіла

Що «хотіла»? перебила Світлана. Вона вже нічого не хоче. Ігорю, перестань бути дитинком. Ми будуємо майбутнє.

Вона відчинила шухляду, витягла вологі серветки, упаковки таблеток.

Документи тут? Паспорт? Потрібно для угоди.

У цей момент до палати зайшла медсестра.

Анно Павлівно, час на інєкції.

Світлана миттєво змінила вираз обличчя, теплий, турботливий.

Ой, звісно, ігорчику, йдемо, не будемо порушувати процедуру. Мамочко, завтра прийдемо, підморгнула вона, погладивши мою руку.

Її дотик був холодний, мов гусінь по шкірі. Коли вони вийшли, я не відкривала очі тільки коли кроки медсестри стихли, я повільно підняла голову, мязи боліли, але я втрималась.

Я вимкнула диктофон, зберегла файл під номером «сім», під подушкою схопила старий кнопковий телефон, який подарував мій давній другадвокат.

Слухаю, відповів спокійний голос на іншому кінці.

Семене Борисовичу, це я, пролепетала я, голосом, що підхлюпував. Запускайте план. Час настав.

Наступного дня о третій годині в моїй квартирі прозвучав стук. Світлана відкрила двері усмішкою, якою могла б підкупити навіть суддю. На порозі стояло шановане подружжя з ріелтором.

Проходьте, будь ласка! щебетала вона. Вибачте, у нас тут невеличкий творчий безлад, готумося до переїзапасу.

Вона провела гостей до вітальні, розповідаючи про «чудові краєвиди з вікон» і «приятних сусідів». Ігор притиснувся до стіни, його обличчя було сірим, як попіл.

Квартира належить моїй свекрусі, промовила Світлана з ноткою суму. На жаль, її стан тяжкий, лікарі не дають надії.

Ми з чоловіком вирішили, що їй краще у спеціалізованому закладі, а ці стіни занадто обтяжені спогадами.

Раптом двері відчинилися без дзвінка. У інвалідній колясці, в строгому темносиньому шовковому халаті, сиділа я. Волосся акуратно зібране, губи лише підфарбовані. Мій погляд був холодний і спокійний. За мною стояв Семен Борисович у елегантному костюмі. Він тихо зачинив двері.

Світлана застигла, усмішка стерлася, наче стиралась гуашовою. Ігор прищулився, шукаючи вихід. Покупці та ріелтор розпливлися в розгублених поглядах.

Доброго дня, сказав я, голосом, що розрізав мовчання. Ви, здається, помилилися адресою. Ця квартира не продається.

Вибачте за плутанину, сказала я, звертаючись до пари. Моя невістка, мабуть, перебільшила через мій стан.

Світлана, ніби прокинулася, вигукнула:

Мамо? Як ви тут? Вам же не можна

Я можу все, що вважаю за потрібне, люба, відповіла вона, холодний подих змінив атмосферу. Особливо коли в моєму домі керують без дозволу.

Я натиснула «відтворити» на телефоні, і динамік прозвучавши, видав знайоме шипіння:

«Коли ж тебе вже не стане?»

Обличчя Світлани блідло, вона не змогла вимовити ні слова. Ігор сховався, закривши обличчя руками.

У мене велика колекція записів, Світлано, сказала я спокійно. Про твої мрії, продані речі, оцінювача. Думаю, деяким органам це буде цікаво.

Семен Борисович виступив вперед із текою документів.

Анно Павлівно сьогодні підписала генеральну довіреність на моє імя, сухо повідомив він. І заяву до поліції. Я підготував повідомлення про ваше виселення за моральну шкоду та загрозу життю. У вас 24 години, щоб зібрати речі й покинути квартиру.

Документи лягли на столик шелестом, що не залишав сумніву. Це був кінець, межа, після якої вже нічого не повернути.

Ріелтор і покупці зникли, пробурмоті вибаченнями. У вітальні залишилися лише ми четверо, тиша густішала, мов пил у старій оселі.

Світлана першою оговталася, її шок перетворився на лють.

Ви не маєте права! крикнула вона, вказуючи пальцем. Це ж і квартира Ігоря! Він тут прописаний! Він спадкоємець!

Колишній спадкоємець, поправив її Семен, переглядаючи документи.

За новим заповітом, складеним вчора, все майно Анни Павлівни передається благодійному фонду підтримки молодих науковців. Ваш чоловік, на жаль, не входить до списку.

Мій фінальний постріл прозвучав, і в очах Світлани зникла остання іскра надії. Вона глянула на Ігоря з ненавистю, наче він винен у всьому.

Ігор, мій, нарешті відірвався від стіни, його обличчя мокре від сліз.

Мамочко вибач, я не хотів. Це вона вона змусила.

Я дивилася на нього, на цього сорокарічного чоловіка, який ховався за спиною жінки.

Тебе ніхто не змушував мовчати, Ігорю, відповіла я, голосом рівним і майже байдужим. Ти зробив свій вибір. Живи з ним.

Куди ж ми підемо? втрутилася Світлана, голосом, що тремтів від страху і злості. На вулицю?

У вас була орендна квартира ще до того, як ви вирішили, що моя оселя звільниться, нагадала я. Поверніться туди або куди завгодно. Це вже не моя турбота.

Світлана кинулась до речей, нервово штовхаючи їх у сумку, бурмочучи прокльони. Ігор сто, загублений посеред кімнати. Він знову поглянув на мене.

Мамо, будь ласка. Я все зрозумів. Я змінюся.

Змінюватися ніколи не пізно, погодилась я. Але не тут і не зі мною. Двері моєї квартири назавжди зачинені.

Він опустив голову, зрозумівши, що це кінець, а не просто вистава. За годину вони пішли, двері зачинилися. Семен підходить до мене.

Анно Павлівно, ви впевнені щодо фонду? Ми можемо все повернути.

Я похитала головою.

Ні. Хай так. Я хочу, щоб те, що залишилось від мого життя, принесло користь, а не породжувало ворожнечу.

Він кивнув, попрощався, і я залишилася сама в порожній квартирі. Повільно провела рукою по підлокітнику, по корінцях книжок. Нічого не змінилося. Я змінилася стала тією, хто сама встановлює межі свого всесвіту. У цьому новому світі не було місця тим, хто колись прошепотів: «Коли ж ти вже не будеш?».