Через кілька місяців Станіслав став невід’ємною частиною домівки Анни. Вони разом садили квіти, готували, а Борис щоночі спав біля їхніх ніг. Сум ще не зник повністю, але став іншим — легшим, терпішим.

Через кілька місяців Станіслав став невідємною частиною домівки Анни. Вони разом садили квіти, готували вечері, а Борис щоночі грів його ноги, муркотячи, ніби знав, яке в нього важке минуле. Сум не зник повністю, але тепер він був інакший легший, ніж раніше.

Тієї зими Станіслав сидів на замерзлій лавці в парку на околиці Львова. Колючий вітер різав обличчя, а сніг падав повільно, наче попіл із вічно тліючого вогнища. Руки він сховав під поношеною курткою, а душа його була розбита. Він не розумів, як дійшов до такого. Не сьогодні. Не так.

За кілька годин до цього він був у своєму власному домі. У домі, який сам зводив, цеглина за цеглиною, поки його дружина варила борщ, а син гра́вся деревяними кубиками. Але того світу більше не існувало.

Стіни тепер прикрашали чужі образи, повітря пахло інакше, а холод йшов не лише від зими, а й від поглядів, що проймали його наскрізь, як ножі.

Тату, ми з Марусенькою добре живемо, але тобі тут більше не місце, сказав його син, Василь, без тіні жалю. Ти вже не молодий. Знайди собі якийсь затишний куточок. З твоєю пенсією можна спокійно жити.

Але це ж мій дім, прошепотів Станіслав, відчуваючи, як серце падає до пят.

Ти його мені передав, холодно відповів Василь, ніби йшлося про звичайну угоду. Все по закону. Він більше не твій.

І на цьому усе скінчилося.

Станіслав не кричав. Не плакав. Лише кивнув, наче дитина, покарана за щось незрозуміле. Взяв старе пальто, шапку й невелику торбину з рештками свого життя. Вийшов за двері, не озираючись, знаючи глибоко в душі, що це кінець не тільки його домівки, а й родини.

Тепер він був тут один, з одеревянілим тілом і замерзлою душею. Навіть години не знав. Парк був порожній. Хто ж вийде на такий мороз? Але він сидів, наче чекаючи, коли сніг повністю його укриє і зробить невидимим.

Раптом він відчув легкий, теплий дотик.

Він розплющив очі й побачив перед собою собаку. Великого вівчарка, вкритого снігом, з темними очима, що дивилися на нього з розумінням, наче знали більше, ніж варто.

Пес не загавкав. Не рушився. Лише простягнув морду й торкнувся його руки так ніжно, що в Станіслава перехопило подих.

Звідки ти взявся, друже? прошепотів він, і голос його тремтів.

Собака махнув хвостом, обернувся і пройшов кілька кроків. Зупинився, знову подивився, наче казав: *«Іди за мною»*.

І Станіслав пішов.

Бо втрачати йому вже було нічого.

Вони йшли кілька хвилин. Пес не віддалявся, час від часу озираючись, щоб переконатися, що той іде слідом. Блукали безлюдними провулками, минули гасли ліхтарі й будинки, де тепло домашнього вогнища здавалося недосяжною розкішшю.

Аж поки не дійшли до невеликої хати з деревяною огорожею і світлом у вікні. Перш ніж Станіслав встиг щось зрозуміти, двері відчинилися.

На порозі стояла жінка років шістдесяти, з волоссям, зібраним у дбайливий пучок, і теплим шалем на плечах.

Борисе! Знову втік, бешкетнику! гукнула вона, але голос її обірвався, коли помітила Станіслава згорбленого, з посин