8 років тому в пологовому будинку поміняли дітей – мені віддали не мою доньку. Моя дитина у чужих людей. Ось як я вчинила…

Ось історія, переписана для українського контексту:

Все почалося з дрібниці з крихітної, на перший погляд, нікчемної деталі. Марія й подумати не могла, що ця дрібниця розкриє перед нею прірву, в яку страшно зазирнути. Все почалося з полуниці.

Софійка її донечка, її світло, її дихання, її девять років життя, прожитих у любові й турботі раптом покрилася червоними плямами після шматочка солодкого десерта. “Нічого страшного”, подумала Марія. Алергія буває. Але коли лікар, навіть не заглянувши в картку, сказав: “Ну, у когось таке буває на ягоди”, у грудях щось стиснулося. У їхній родині ніколи не було алергії. Ні в неї, ні в чоловіка, ні в батьків. Ніколи.

А потім очі.

Карі. Глибокі, як ніч, як шоколад, як очі чоловіка. А в Марії блакитно-сірі, як ранкове небо над Дніпром. Вона дивилася на доньку й не впіс