З життя
Пес обійняв господаря перед останнім сном, коли раптом лікарка вигукнула: ‘Стійте!’ — подальша подія розплакала всю клініку

Тісний ветеринарний кабінет ніби стискався з кожним подихом, наче стіни відчували вагу цієї миті. Низька стеля давила, а під нею гули люмінесцентні лампи їх холодне світло заливало все навколо, фарбуючи реальність у кольори болю й прощання. Повітря було густим, наелектризованим почуттями, які неможливо було вимовити. У цій кімнаті, де кожен звук здавався святотатством, панувала тиша глибока, немов перед останнім подихом.
На металевому столі, вкритому старим пледом у клітинку, лежав Бурко колись могутній, гордий український вовкодав, пес, чиї лапи памятали безкраї степові простори, чиї вуха чули шепіт весняного лісу й дзюрчання струмка після довгої зими. Він памятав тепло багаття, запах дощу на шерсті й долоню, яка завжди знаходила його загривок, ніби казала: «Я з тобою». Але тепер його тіло було виснаженим, шерсть тьмяною, місцями вилинялою, наче сама природа відступала перед хворобою. Його дихання було хрипким, уривчастим, кожен вдих наче боротьба з невидимим ворогом, кожен видих як прощальний шепіт.
Поруч, згорбившись, сидів Тарас людина, яка виростила цього пса з самого малечку. Його плечі були опущені, спина зігнута, ніби тягар втрати вже впав на нього раніше, ніж сама смерть. Його рука тремтяча, але ніжна повільно гладила вуха Бурка, намагаючись запамятати кожну рису, кожну лінію. У його очах стояли сльози, великі, гарячі, вони не падали, а лише застигли на віях, немов боялися зруйнувати крихкість цієї миті.
Ти був моїм світлом, Бурку, прошепотів він ледве чутним голосом. Ти навчив мене вірності. Ти стояв поруч, коли я падав. Ти лизав мої сльози, коли я не міг плакати. Пробач що я не зміг тебе врятувати.
І тоді Бурко слабкий, виснажений, але все ще повний любові ледь відкрив очі. Вони були затягнуті мутною пеленою, наче завісою між життям і чимось іншим. Але в них ще тепліло впізнання. Ще жила іскра. Він зібрав останні сили, підняв голову й штовхнувся мордою в долоню Тараса. Цей рух простий, але неймовірно сильний розривав серце на шматки. Це був не просто дотик. Це був крик душі: «Я ще тут. Я памятаю тебе. Я люблю тебе».
Тарас притулився чолом до голови пса, заплющив очі, і в цю мить світ зник. Не було більше кабінету, не було хвороби, не було страху. Були лише вони два серця, що билися в одному ритмі, дві істоти, звязані нитками, які не рве ні час, ні смерть.
У кутку кімнати стояли ветеринарка й медсестра німі свідки. Вони бачили таке не раз. Але серце не вчиться бути міцним. Медсестра, молода жінка з добрими очима, відвернулася, щоб сховати сльози.
І раптом диво. Бурко здригнувся всім тілом, наче збирав усе, що залишилося від життя. Він повільно, з надлюдським зусиллям, підняв передні лапи. І, тремтячи, але з неймовірною силою, обняв Тараса за шию. Це не був просто жест. Це був останній дар.
Я люблю тебе шепотів Тарас, стримуючи ридання. Я люблю тебе, мій хлопчику
Він знав, що цей день настане. Готувався. Плакав. Але ніщо не могло підготувати його до цього до того, як боляче втрачати того, хто був частиною його душі.
Бурко дихав важко, але лапи не відпускали.
Ветеринарка, жінка з рішучим поглядом і тремтячими руками, підійшла ближче. У її руці блиснув шприц.
Коли будете готові промовила вона тихо.
Тарас підняв очі на Бурка.
Ти можеш відпочивати, мій герою Ти був найкращим. Я відпускаю тебе з любовю.
Ветеринарка вже підняла руку, щоб зробити укол
Але раптом зупинилася. Насупилася. Приклала стетоскоп до грудей пса й завмерла.
Тиша.
Вона відійшла, кинула шприц на підніс, різко обернулася до медсестри:
Термометр! Швидко! І історію хвороби сюди!
Ви ж сказали він помирає прошепотів Тарас.
Я так думала, відповіла вона. Але це не відмова органів. Це сильний сепсис. У нього температура під сорок! Він не помирає він бореться!
Вона схопила його за лапу, перевірила ясна, різко випросталася:
Капельниця! Антибіотики! Зараз же!
Він може вижити? Тарас стиснув кулаки так, що кістки побіліли.
Якщо встигнемо так, сказала вона твердо. Ми його не відпускаємо.
Тарас сидів у коридорі. На вузькій деревяній лавці. Кожен звук з-за дверей змушував його здригнутися.
Пройшли години. Пізня ніч.
І тоді двері відчинилися. Ветеринарка вийшла. В очах у неї горів вогонь.
Він стабільний, сказала вона. Температура спадає. Але наступні години вирішальні.
Тарас заплющив очі. Сльози пішли самі.
Дякую прошеп
