“Алло, мені байдуже, що в тебе температура. Збери мені їжу на роботу, і швидше, потім будеш відпочивати!”, – кричав чоловік

«Алло, мені байдуже, що в тебе температура. Збери мені якусь їжу на роботу швидко, а потім можеш вилежуватися!» — прокричав чоловік.

Оксана весь тиждень працювала, і дуже хотіла, аби вихідні стали для неї можливістю нарешті відпочити. Але, як то кажуть, людина планує, а Бог сміється. Вихідні вона провела, прибираючи носом порохи в квартирі, готуючи їсти та допомагаючи свекрусі на городі.

Вранці понеділка Оксана прокинулася з болем у всьому тілі й такою слабкістю, що здавалося, ніби її трусить зимовий мороз. «Захворіла», — промайнуло у неї в голові, а спину пронизав пекучий біль. Чоловік, Андрій, спав поруч, хропучи так, ніби йому найсолодші сни сняться.

Оксана поглянула на знайоме, але вже давно чужинецьке обличчя чоловіка. Вона намагалася пригадати той день, коли вони перестали бути справжньою родиною, а вона стала для нього лише служницею. За шість років шлюбу все перетворилося в нескінченне «принеси, подай, не заважай».

Змушуючи себе через біль, вона піднялася з ліжка. Треба було підготувати сина, Тараса, до дитячого садочка, незважаючи на те, як погано їй було.

На дворі знову було зимно, і її старий пуховик перестав вже гріти. Кілька разів казала чоловікові, що потребує нової куртки, але кожна така розмова закінчувалася сваркою. Чоловік твердив, що вільних грошей нема, і краще вже купити новий шуруповерт, який йому був конче “необхідний”. А зима майже закінчилася — з його слів, вона могла зачекати ще один сезон.

Оксана тихо намагалася розбудити чоловіка:

— Андрію, відвези Тараса в садок, мені дуже погано, треба до лікаря.

Андрій, примруживши очі, сердито відповів:

— Захворіла? Ну то спочатку відведи малого в садок, а потім уже йди до лікаря. Я ще трохи посплю, бо на роботі втомлююся.

— Дай тоді трохи грошей на ліки, я зарплату віддала на кредит за машину.

— Грошей нема, — буркнув чоловік. — Все безкоштовно ж, в лікарню он іди та лікуйся, не вигадуй.

Оксана почувалася зламаною, але трималася, хоча з очей текли сльози.

«Алло, мені байдуже, що в тебе температура!» — прогарчав чоловік. — «Приготуй їжу, заведи малого в садок і не заважай мені спати!»

Оксана ледве дійшла до кімнати сина, дістала з-під ліжка маленьку шкатулку, де зберігала власні, приховані заощадження «на чорний день».

Вкутала Тараса, і вони вирушили до садка. Зима знову показувала свій характер — холодний вітер пронизував до кісток. Біля дитячого садочка Оксана сіла на лавку, ледве дихаючи, і заплющила очі.

— Оксано Григорівно, вам зле? — несподівано пролунав голос виховательки.

Жінка зрозуміла, що чужій людині її стан став очевидним, але чоловікові можна було доводити до безкінечності — і нічого б не змінилося. З труднощами дійшла до лікарні й там, біля кабінету, втратила свідомість.

Прокинулася вже під запах нашатирю. Над нею схилилися лікарі:

— У вас гострий пієлонефрит, — сказав один із них, тримаючи в руках датчик УЗД. — Температура дуже висока, без антибіотиків ніяк. Ми зараз зробимо першу ін’єкцію, а ліки треба буде купити. Хтось зможе вам їх колоти вдома?

Оксана похитала головою. Вийшла з лікарні, тримаючи пакет з потрібними медикаментами й шприцами, й попленталася додому.

Увійшовши до квартири, вона відчула запах їжі. Андрій стояв у кухні, смажив яєчню.

Вона лягла на диван, намацавши в кишені термометр.

— О, добре, що прийшла! — з набитим ротом підняв голову чоловік. — Натри мені картоплі на деруни, бо більше нічого вдома. А якщо сметани нема, то збігай в магазин.

Оксана простягнула термометр:

— У мене температура 39,7. Я не маю сил навіть стояти. Лікар сказав, що мені потрібен повний спокій…

Андрій божевільно крикнув:

— Ну і що, що 39! А ти думаєш, мені нормально на роботу голодним йти?!

Вона відчувала, як з кожною секундою сили її остаточно покидають.

Коли чоловік, надувши губи, пішов на роботу, Оксана зібрала валізу, взяла сина й поїхала до батьків. Пізніше подала на розлучення. Через два роки зустріла іншу людину, яка любила її справжню — просто за те, що вона є.