Автобус о сьомій, море о третій

– Море скасовується. Мама приїжджає, – Тимур навіть не поклав телефон, коли це сказав. Я стояла посеред коридору з новою парасолькою від сонця – ще з біркою, купила вчора в «Епіцентрі» на розпродажу.

– Як скасовується? У нас автобус із Чернівців до Затоки через три дні. Заброньований, передплата тридцять дві тисячі гривень, Тиміре. Невозвратна.

Він сів на підлокітник крісла. Завжди так сідав, коли розмова йшла не туди.

– А що я зроблю? Вона вже купила квиток на електричку. Буде у вівторок.

Дев'ять років ми у шлюбі. І дев'ять років я не бачила моря, окрім як на заставці телефону. Перший рік – медовий місяць у Затоці, два дні, бо Ганна Остапівна зателефонувала й сказала, що в неї запаморочення. Ми повернулися. Запаморочення виявилося звичайним – вона забула випити таблетку від тиску, я медсестра, я такі історії чую щодня в процедурному.

Відтоді – щоразу однаково. Третій раз за дев'ять років Ганна Остапівна з'являлася рівно тоді, коли ми купували квитки.

– Тиміре, – сіла я поруч, намагаючись говорити рівно. – Я відкладала на цю поїздку півроку. Брала додаткові дні в лікарні. Нічні.

– Бачу, – він дивився в телефон. – Але мама сама. Їй сімдесят два.

Я знала, що Ганна Остапівна живе в Івано-Франківську, у власній двокімнатній, із сусідкою, яка заходить щодня. Знала, що вона сама носить сумки з ринку, сама квасить капусту на зиму – по п'ятнадцять банок. І що кожен її «приїзд» починався з дзвінка синові: «Тимурчику, скучила». Тиждень розтягувався на два, тричі – на цілий місяць.

– Їдь сам, зустрічай маму, – сказала я. – Я поїду з Соломією.

– Без чоловіка? – він підвівся, наче я запропонувала щось непристойне. – Ні. Ми родина. Разом або ніяк.

І я здалася. Четвертий раз.

Ганна Остапівна прожила в нас два тижні. За два дні переставила все на кухні, сказала, що мої фіранки – «ганчір'я для лікарні», а не для дому. Білий тюль привезла з собою. Я зняла його мовчки, повісила свої – лляні, кольору сухого жита, купувала два місяці, щоб збігалися з диваном. Вона зателефонувала синові просто з коридору: «Твоя дружина мене ні в що не ставить».

Тимур прийшов з роботи раніше. Двері хлопнули, аж Соломія в своїй кімнаті підскочила.

– Що ти влаштувала?

– Повісила свої фіранки. Це мій дім.

– Наш! Але рішення чомусь завжди приймає твоя мама, – сказала я.

Він не відповів. Пішов до неї в кімнату.

Увечері Соломія підійшла до мене на кухні з підручником у руках.

– Мам, він їй щоразу сам дзвонить. Перед поїздками. Я чула через стіну.

Я відкрила нотатки в телефоні й порахувала. Медовий місяць – тридцять вісім тисяч. Болгарія, два роки тому – дев'яносто одна тисяча. Карпати, минулої весни – двадцять дев'ять. Затока цього разу – тридцять дві. Разом – майже сто дев'яносто тисяч гривень за дев'ять років. Усі згорілі. А Тимур за цей же час двічі возив матір у Трускавець на спільні гроші.

Через місяць Ганна Остапівна з'явилася знову – без дзвінка, із сумкою й банкою маринованих грибів. «Тимур сказав, ти одна вдома». До мене на чай прийшла Оля з роботи, ми саме сиділи на кухні з вином і сиром.

– Ганно Остапівно, а ви подорожуєте? – спитала Оля з чистої цікавості.

– А то! Трускавець, моршинські ванни, гори. А от Соломіїна мама нікуди не їздить. Молода, здорова, а сидить. Сама винна.

– Тому що щоразу, коли ми купуємо квитки, ви приїжджаєте, – сказала я спокійно. – Чотири рази за дев'ять років. Сто дев'яносто тисяч гривень неповертальних витрат. Я рахувала.

Вона завмерла з чашкою на півдорозі. За двадцять хвилин прилетів Тимур.

– Навіщо матір при сторонніх ганьбиш?

– Я назвала цифри, а не образи.

– Вибачся, – сказав він.

– Ні, – я зняла окуляри й протерла їх полою кофти. – Не буду.

Він узяв куртку й поїхав до матері на три дні. Повернувся без вибачень, просто сів вечеряти. А потім почав карати мовчанням – коротко, через Соломію: «Спитай у мами, де моя сорочка». Я теж почала діяти мовчки: відкрила окремий рахунок у «Монобанку», про який він не знав, і щомісяця переказувала туди по шість тисяч зі своєї зарплати.

За рік накопичилося достатньо. У квітні я купила два квитки на автобус до Затоки, повертальні, і заброньувала помешкання на «Букінгу» на дев'ять ночей. Сказала Тимуру – давай цього разу разом, у червні, я все знайшла. Він здивувався, але погодився.

За чотири дні до поїздки він сів за стіл, поклав телефон екраном униз – я вже знала цей жест.

– Мама їде. Післязавтра.

– Ти їй подзвонив і розповів про наші плани?

Він відвів очі. Так. Подзвонив сам.

– Їй сімдесят три.

– Сімдесят два, – поправила я. – І море нікуди не дінеться, так?

Він саме це й сказав. Я кивнула, вийшла на кухню і подзвонила в туристичну фірму – підтвердила, що їдемо вдвох із донькою.

Вранці, за день до виїзду, я зібрала дві валізи. Поклала паспорт Соломії, страховий поліс, роздруківку бронювання. Написала записку на аркуші з блокнота і лишила на столі поряд із чашкою Тимура: «Їдемо з Соломією. Повернемось за десять днів. Зустрічай маму. Нам потрібна ця відпустка. Оксана».

Соломія мовчки склала в рюкзак купальник і книжку. На порозі вона спитала:

– Мам, а тато буде злитись?

– Буде.

– І що?

– І нічого.

В автобусі я вимкнула телефон на годину. Коли увімкнула – дванадцять дзвінків від Тимура й три повідомлення від Ганни Остапівни: «Що ти творишся», «Поверни дитину», «Я цього так не залишу». Я прибрала телефон у сумку. За вікном пролітали поля кукурудзи, потім сосни, потім – сіль у повітрі, яку відчуваєш за кілометр до моря.

Море було теплим і спокійним, як і обіцяли прогнози. Дев'ять ночей ми прожили в номері з балконом, їли чебуреки на набережній, Соломія вперше в житті намазала мене кремом від сонця сама, серйозно, як медсестра пацієнта.

Коли ми повернулися, у холодильнику стояли банки грибів від Ганни Остапівни. Записка досі лежала на столі – Тимур її не прибрав. Сам він сидів у кімнаті, подивився на нас і мовчки пішов у спальню, зачинив двері.

Відтоді він спить на розкладному кріслі у залі. Говорить зі мною через Соломію. Ганна Остапівна дзвонить щовечора, і крізь стіну чути: «Синочку, вона тебе не шанує».

Я подала документи на переоформлення іпотеки на своє ім'я – ми з Тимуром брали її разом на квартиру, виплачено було дев'яносто два відсотки, лишалось вісім. У нотаріальній конторі на Галицькій я поклала на стіл техпаспорт, довідку про доходи й заяву на розподіл частки: тепер половина квартири записана на Соломію, а не чекатиме, поки хтось вирішить за мене, кому що дістанеться. Папку з документами я поставила на верхню полицю шафи, туди, де раніше лежав тюль Ганни Остапівни.

Тимур дізнався про це з листа від нотаріуса, який прийшов на електронну пошту, спільну для комунальних платежів. Прочитав мовчки, поклав телефон екраном угору вперше за місяць.

– Ти серйозно це зробила без мене?

– Серйозно, – сказала я. – Як і ти робив щоразу без мене, коли дзвонив матері.

Він більше нічого не сказав. А я почала збирати валізу на наступне літо – вже заздалегідь, у жовтні, щоб ні в кого не лишилося часу подзвонити.