З життя
Бабуся зробила свій вибір
Людмила Степанівна стояла біля вікна й дивилася, як у дворі граються чужі діти. Дівчинка з косичками нагадала їй онуку Софійку, яку вона не бачила вже півроку. А могла б бачити щодня.
“Людо, чого така сумна?” — підійшла до неї сусідка Ганна Миколаївна з чашкою чаю в руках. — “Знову про онуків думаєш?”
“Так, усяке в голову лізе,” — зітхнула Людмила Степанівна. — “Дивлюсь на цих малеч і думаю — ось могла б тепер із Софійкою гуляти, казки їй читати.”
“Ну чого себе мучиш? Зробила вибір, тепер живи з цим.”
Ганна, звичайно, мала рацію. Вибір дійсно був. І Людмила його зробила. Тільки наслідки вийшли зовсім не такі, як вона очікувала.
Все почалося з того, що захворів її чоловік. Серйозно, лікарі одразу сказали: потрібен постійний догляд. Людмила Степанівна кинула роботу, стала сидільницею. Півтора року не відходила від Петра ані на крок. Годувала з ложки, перевертала, мила, читала вголос газети.
За цей час син Андрій приїжджав разів три, не більше. Все робота, справи, немає часу. А от молодший син Тарас приходив регулярно. Допомагав із ліками, продуктами, грошей підкидав. Дружина його, Марічка, теж добра була — то борщу принесе, то постирає щось.
“Мамо, може, тата в лікарню визначимо?” — пропонував Андрій під час чергового короткого візиту. — “Там за ним доглянутимуть, а ти відпочинеш.”
“Як це — у лікарню?” — обурювалася Людмила Степанівна. — “Він же без мене пропаде. Тридцять років разом прожили, а тепер кинути?”
“Не кинути, а організувати нормальний догляд.”
“Нормальний догляд — це вдома, з родиною.”
Андрій знизував плечима й їхав собі. А Тарас продовжував допомагати. Навіть дружину з донечкою привозив, щоб дідусь онуку бачив.
Коли Петро помер, Людмила Степанівна залишилася зовсім сама. Квартира здалася їй великою й порожньою. Кожен куток нагадував про чОднак кожен день, який вона проводила в самотності, навчав її цінувати не матеріальні блага, а щирі стосунки та теплі обійми тих, хто справді її любить.
