Бабусина кофтинка на зріст

Телефон задзвонив о другій ночі. За всі роки, що я знала Соломію, невістка ще ніколи сама мені не телефонувала. Голос у слухавці був чужий — тонкий, зламаний, наче хтось вичавлював із неї кожне слово.

— Ганно Остапівно… приїжджайте, будь ласка…

Але спершу — про те, як усе починалося.

Коли син Тарас привів Соломію знайомитися, я подумала: дівчина непогана. Невисока, стримана, з тугою косою, яку вона підколювала гребінцем так, наче й волосся мало стояти по стійці "струнко". Говорила тихо, але з такою холодною впевненістю, що перепитувати не хотілося. У домі в неї все було вивірено до міліметра: рушники складені кутиком, баночки в холодильнику підписані фломастером, взуття в коридорі — носаками до стіни. Я тоді подумала — любов до порядку це не вада. Якщо в хаті лад, то, може, і в душі так само.

Але поступово я почала помічати інше. Мій син біля неї наче став меншим. Тарас колись носив на безіменному пальці батьків срібний перстень із бурштином — єдина пам'ять, що лишилась після батька, тридцять два роки нашого шлюбу в одному камінці. Після весілля перстень зник із його руки. Я якось зауважила, як Тарас крутить його в кишені піджака, наче монету, і запитала, чому не носить.

— Соломії не подобається, — коротко відповів він. — Каже, старомодне.

Я промовчала й більше не піднімала цього.

Коли моя внучка Оксанка мала виписуватися з породинного будинку в Тернополі, Тарас зателефонував рано-вранці, голосом винуватим, тихим.

— Мамо… Соломія просить, щоб на виписці були тільки ми двоє. Вона дуже втомлена, нікого бачити не хоче.

Я сказала, що розумію. Хоча в коридорі вже стояв рожевий конверт із мереживною стрічкою — з грошима на виписку, я збирала їх по сто гривень кілька місяців, — і пакет із крихітними сорочечками, чепчиком і повзунками, які я тиждень в'язала під лампою щовечора. Усе це лишилося чекати вдома.

Увечері Тарас заїхав по подарунки. Я винесла пакет на сходовий майданчик. Конверт із грошима подумала й лишила собі — вирішила, віддам особисто, в руки, не через сина. Тарас узяв пакет швидко, не дивлячись у очі, запхав у рюкзак.

— Передай Соломії, — сказала я спокійно, — зла я не тримаю. Але й приховувати не буду — мені боляче.

Син лише кивнув і пішов. Я довго дивилася йому в спину через вікно кухні, стискаючи в кулаці мокру від миття посуду тряпку, аж поки вона не захрустіла.

Наступного дня на подвір'ї мене зупинила сусідка Валентина, вся сяюча.

— Ганно, чуєш, у Петренків учора онука виписали! Усі зібралися, навіть куля повітряна була метрова!

Вона показувала фотографії на телефоні. Я хвалила, усміхалася, а руки самі потяглися до кишені фартуха й там стислися в кулаки. Повернувшись додому, дістала спиці й зв'язала ще одну кофтинку — уже більшу, на зріст. Поклала в шафу поруч із першою, на конверт згори. Поступово там зібралася ціла стопка дитячого одягу. Одягнути її не було кому.

Так минуло вісім місяців. Онучку я бачила декілька разів, та й то мимохідь — кілька хвилин на порозі, поки Тарас завозив її до тещі. Усе, що передавала через сина, Соломія брала, але в своє життя не впускала.

На день, коли Оксанці мало виповнитися вісім місяців, подзвонила сама Соломія.

— Ганно Остапівно, приходьте до третьої. Ненадовго. У дитини режим, півгодини — і все.

Я збиралася з самого ранку. Чиста блуза, коса заплетена, годинники чоловіка — важкі, із потертим склом — на зап'ясті. У пакет поклала плюшевого ведмедика й куплене в магазині за триста гривень платтячко — спеціально фабричне, щоб Соломія не сказала, що я знову притягла своє рукоділля. Хоча на саме дно пакета таки сховала зв'язану власноруч кофтинку. Не втрималась. Поклала й конверт.

Коли подзвонила в двері, Соломія відчинила, але далі порога не пустила.

— Не роззувайтеся, — коротко сказала. — Ми швидко.

З квартири тягнуло запахом торта й кави, чулися веселі голоси. Повз мене пройшла мати Соломії, Лідія Яківна, несучи тацю з канапками, і лише кивнула, як випадковій знайомій. За її спиною я встигла побачити стіл, свічки, повітряні кульки, дитячий стільчик. Свято давно йшло своїм ходом. Без мене.

Соломія простягнула руку.

— Дякую. Оксанка спить після обіду, я все передам.

Я подивилась спершу на пакет, потім їй в очі.

— Ні. Подарунки я віддам онучці сама. Тоді, коли ти пустиш мене за порога.

Вона застигла, наче хотіла щось сказати, та не встигла — з кімнати почувся дзвінкий голосок Оксанки. Зовсім не сплячий. Соломія закрила двері. Замок тихо щовкнув.

Я ще трохи постояла з конвертом у руці. Потім сховала його назад у пакет і пішла до зупинки — пакет раптом став удвічі важчим.

Телефон розбудив мене рівно о другій ночі.

— Ганно Остапівно… мені дуже погано… викликала швидку… а Оксанку лишити ні з ким… Тарас у рейсі, мама поїхала до Львова… будь ласка… приїжджайте…

Слово "будь ласка" їй коштувало зусиль. Я глянула на годинник на зап'ясті — те саме подряпане скло, стрілки на двійці.

Одяглася без зайвих думок, схопила той-таки пакет із конвертом і кофтинкою — так і не розпаковувала після дня народження. Таксі приїхало за сім хвилин, коштувало сто двадцять гривень, водій здивовано подивився на жінку з пакетом серед ночі. Я назвала адресу й всю дорогу дивилась у вікно на порожні вулиці.

Двері відчинила Соломія — бліда, у халаті, волосся прилипло до лоба. У квартирі пахло ліками й парацетамолом. З дитячої кімнати долинав плач.

— Там… — тільки й сказала вона, кивнувши вбік.

Я пройшла мимо. Погляд зачепився за холодильник — на магніті фотографія: Оксанка на гойдалці поруч із Лідією Яківною, обидві їдять мороженне й сміються. Життя внучки проходило без мене. Але саме до мене зараз звернулися по допомогу.

Оксанка стояла в ліжечку, тримаючись за бильце, заплакана, замерзла, в тонкій піжамці. Вікно було відчинене навстіж, по підлозі гуляв холодний протяг. Я взяла її на руки. Вона одразу притиснулась, гаряча, маленька, завовтузилась і захлипала голосніше.

Дістала із сумки теплу кофтинку, зв'язану власними руками. Ту саму. Застебнула кожну ґудзичку, пальці трохи тремтіли й не одразу знаходили петельки. Розмір виявився точним, хоч онучку не бачила багато місяців.

Вийшла в коридор. Соломія сиділа просто на підлозі біля стіни, обійнявши коліна.

— До ранку Оксанка буде в мене, — сказала я спокійно. — А ти лікуйся, зараз приїдуть лікарі.

— Зачекайте… — почала вона.

Я похитала головою.

— Ні, Соломіє. Просто подумай. Коли тобі важко — ти згадуєш про мене. А коли все добре — я тобі чужа. Мені не можна на виписку. Не можна на день народження власної онучки. Лишається тільки стояти за дверима. А вночі ти кличеш приїхати. Так не можна.

Я поставила пакет на підлогу біля неї, дістала конверт і поклала згори.

— Це на виписку збирала. Не знадобився тоді. Нехай тепер стане в нагоді на щось потрібне.

Соломія подивилась на конверт, потім на мене, і нічого не сказала.

— Я не служба спасіння, — додала я. — Я її бабуся. Дай мені нарешті бути бабусею.

Оксанка обійняла мене за шию. Кофтинка пахла шафою й трохи нафталіном. Я поправила сумку й однією рукою обережно причинила за собою двері — бо другою тримала внучку.

Соломія вийшла з лікарні за три дні. Домовилися, що щосуботи Тарас сам привозитиме Оксанку до мене, без дзвінків і прохань наперед. У першу суботу він з'явився на порозі з торбою дитячих речей — і на безіменному пальці знову тьмяно блищав бурштин.

Ми із Соломією близькими не стали, подругами теж — вона досі телефонує рідко й коротко. Але більше не забороняє синові приводити доньку в мій дім.

Оксанка заснула в мене на руках, так і не допивши чаю з молоком. Я ще довго сиділа з нею на дивані, слухаючи, як за вікном потроху сіріє небо, і не наважувалась покласти її в ліжечко — боялась розбудити.